В оповіданні Євгена Гуцала “Вигадники” головними героями є Михайлик та Надійна. Вони чимось схожі поміж собою: у обох біляве, як льон, волосся, вони захоплено пізнають навколишню природу. Себе ці діти відчувають її частиною, уявляють, що вони квіти, і навіть вірять, що можна викликати вітер або дощ. Але Надійка більш жвава і тому має першість під час ігор та розваг. Мати Михайлика каже про Надійку: “Бачиш, тільки вчора-позавчора приїхала з міста в гості до своєї бабуні Кирилівни, а швидко оговталася в селі, вже й верхи на Михайликові їздить,
доскоцька з неї дівка виросте, коли вже змалечку така”. Але мати чомусь недооцінює сина, бо він також може наполягати на своєму, може проявляти свій характер, бути рішучім. Це особливо помітно у сцені, коли хлопчик наполягає на тому, щоб мати залишила цуценя. Спочатку він “тьмяніє синіми очима”, а згодом іде просити дозволу до батька. І раптом відкривається інший бік Михайлика, бо він діє рішуче та наполегливо. Та й сама мати вже по-іншому дивиться на свого сина, тому що розуміє, “не дуже вже й поїздиш на ньому верхи”.
На перший погляд здається, що у новелі “Вигадники” немає особливо цікавого
сюжету. Але не завжди запам’ятовуються твори із захоплюючими подіями. Невелика розповідь про дружбу Надійки та Михайлика здатна зворушити душу якоюсь внутрішньою чистотою, щирістю та променистим світом дитячих уявлень, мрій та проблем. Коли читаєш “Вигадників”, так сильно здається, що і сам знаходишся поруч з героями оповідання, береш участь в їх розвагах та переживаєш разом із ними.
