Свята вода. Виклад присвяченої Дню Перемоги 9 травня
Шумлять степові ковыли, переговорюються між собою, прислухаються до чого, начебто хтось нашіптує їм про старовину древню, таку древню, що, мабуть, і не повіриш, що таке могло бути. Сріблистою поволокою покрита та старовина, і боїшся відкрити туди двері, боїшся злякати, розгубити ті кристалики чудес, назва яким мудрість народу
За різьбленим дерев’яним столом Григорій з Антипом сидять давно. Так давно, що вже й випито хмільної браги досить, а розмова все в потрібне русло не ввійде. Григорій – шановний у станиці людина, крамниця в нього з
Антип мовчав, исподлобья поглядаючи на співрозмовника. Навіщо покликав його цей багатій, що хотів вивудити, напуваючи хмільною брагою. Антип мужик сильний: одним ударом валив бика на борозні. І дітей у нього купа мала. І молодий він, але молодість мудрості не перешкода. По всьому було видно, що далася йому ця споконвічна людська істина – у правді так праці селянська мудрість. До рад і слів Антипа прислухалися навіть станичні старі. Видимо, не випадково Григорія вибрав Антипа – часу в нього залишалося мало на земні справи.
Матрена третя дружина Григорія, на мінуту ввійшла в хату, поставила на стіл миску із солоними огірками й корчагу із хмільною брагою. Це була ставна гарна баба. Русяві коси спілим колоссям покладені на голові, багата кича прикривала їх. Довгий сарафан з домотканого сукна не псував її стан. Але ставній її фігурі не вистачало материнства. Піднявши ока до ікони, воно тричі перехрестилася й, поклонившись присутнім, нечутно вийшла
Григорій налив у ківш хмільної браги, випив сам, запрошуючи гостюючи, витер тильною стороною долоні вуси й почав важку розмову:
– Антип Матвійович, вибачай, душу свою хочу тобі розкрити, гріх на ній…
-Що ти, Григорій Назарыч, що я тобі за виконувач духівниці. У таких справах не я потрібний…
-А ти, Антипушка, послухай, може, що й присоветуешь. Не справа це людини-те не вислухати
Сам знаєш, батьки мої небагаті були: коровенка так лошаденка – от весь скарб. Я и в подпасках був, і в батраках траплялося. І так я на долю свою безпросвітну образився. Гріх, звичайно, але часом життя мені не на радість була. Пам’ятаєш першу мою дружину, Полечку. З багатої вона сім’ї, батько за неї таке придане обіцяв, що від наречених відбою не було. Але не кожного вони у свою світлицю пускали, де вже було мені! І мріяти не сміливий! А подобалася вона мені – пристрасть як! Тільки про неї й Думи були. І от пасу я в Грачиному череду купця Ерофеева. Нудно так, що світло білий не миле. Задремывать я став – раптом бачу баба коштує переді мною – ні стара ні молода – на голові катетка запрана, зипунок штопаний, дивиться мені в очі й ласкаво так мовить:
-Багатого життя, милок, хочеш? Одержиш, коли від самого святого в житті відмовишся
А що є святе в житті бідняка я толком-те й не знав, і розумом розкинути не міг. Киваю я, виходить, головою. А вона мені начебто говорить:
-Ні, землю цілуй, нею клянися!
Я с дурку-те бух головою в землю – ока підняв – а її немає. Кожне дерево я тоді облазив, під кожний кустик заглянув – немає! Ну, думаю, привиділося мені. І молюся Богові, молюся…
Тільки з тої пори начебто хто мені врата щастя відкрив. За роботу – телку дали, а вона двійнею отелилася. Купець Ерофеев, бачачи мою старанність, прикажчиком зробив – і грошики заворушилися. Отут і Полечка моєї стала, дуща в душу ми з нею жили, але дітей Бог не дав. Від цього й зійшла вона рано в могилку. Усе плакала, тужила; а останнім часом загорне поліно в ганчірку й качає так так жалібно співає – серце тугою заходиться. Другу дружину. Настасью, я вже по всіх святих місцях возив.
Вирішили сиротку взяти, але недовго радувалися: померла вона незабаром, а за нею й Настасья.
Матрена, сам знаєш, дівка – маків колір, кров з молоком – ну вуж, думаю, вона мені дитинок-те народить. Ан, немає… Видно, баба-те та непроста була, не привиділася вона мені. Це життя моя убожіючи приходила – і зробив я такий обмін по дурості так по молодості, і душу моя тепер стогне й спокою не знає. Тобі першому, Антипушка, я таємницю свою відкрив, але не для потіхи – для ради мудрого. Коли присоветуешь що, хату я тобі нову поставлю, хошь грошей дам – ти скажи, я все зроблю…
Антип довго мовчав, хмільна брага не була йому перешкодою в думах:
-Ти, Григорій Назарыч, не обессудь мене – який я в таких справах порадник! Сам говориш – по святих місцях їздив, таємну милостиню подавав. А мені нічого від тебе не потрібно. Знаю, усе, що не працею нажита, зыбко. Але одне тобі сказати хочу: є за околицею в нас добре місце – колодязь би там вирити. Говорять, свята вода в тім колодязі, дасть Бог, буде. Усім миром тобі допоможемо й молитися за тебе будемо
-Вода. говориш, колодязь, що ж будь по-твоєму. А про розмову наш мовчок!
На наступний ранок піп окропил святою водою те місце, прочитав молитву. Багато народу зібралося – вода кринична так на доброму місці – свята справа! І поруч із мужиками, що Григорій Назарыч найняв, сам він. Від початку до кінця в перших рядах був. Знудьгувалися, видимо, по важкій селянській роботі руки, мозолями кров’яними покрилися. Відразу, на галявинці, їв разом з мужиками нехитрий селянський обід – хліб так кисле молоко, а іноді й квас із сухарями.
Знатний колодязь вийшов, глибокий; вода в ньому як сльоза ангела: чиста – чиста, прозора – прозора. Перший ківш тої святої води Матрене піднесли, дружині Григорія. Випила вона всю до дна, перехрестилася й на чотири сторони поклонилася. А колодязь із тої пори Ярмарковим називають. Торгівля тут жвава зародилася. Купці з товарами різними сюди в особливий день приїжджали. Чого отут тільки не було: від хомутів, хусток квітчастих до бурштинового меду, квасу хмельного.
А Матрена провесною хлопчика народила, Назаром назвали…
Учитель: Воровщикова Г. А.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)