Своєрідність художньої антитези у збірці Євгена Маланюка “Стилет і стилос”
Свого часу Марина Цветаева поділила поетів на визначних, великих і високих. Останні в її класифікації посідали особливе місце. Вони існували в четвертому вимірі, де дійсність не має фальші, а в житті і творчості важить одне – воля, характер, найглибша природа людського “я”.
В українській літературі таким високим поетом був Євген Маланюк. Його особистість важко убгати в стисло окреслені рамки, бо він творив власний космос, жив відразу в кількох добах і розвивався в кількох напрямах. Уважно вчитуючись у його твори, розумієш, що за залізними
Збірка “Стилет і стилос” була видана у 1925 році. Молодий поет повен пошуків свого шляху у літературі. Що стане визначальним у його творчості – краса чи служіння суспільним інтересам? Назва цієї збірки символічна: стилос – це паличка для писання на вощаній дощечці, стилет – невеликий кинджал із тонким тригранним лезом. Та в назві збірки ці сімволи не протиставляються
От: розуму уважний стилос
І серця вогняний стилет.
Ліричний струмінь у поезії Євгена Маланюка ледь відчутний, але в цій першій збірці тема кохання представлена достатньо широко.
Поруч стоять дна Вірші: “І час настав…” та “Як перший пелюсток”. Один із них – зразок освідчення, інший – відгук закоханого серця на дівочий лист:
Який же ангел зореокий
З нічних небес на нас вказав,
І Бог забув про синій спокій,
І в вічність нас заколихав!
За рядками цих поезій прихована цікава сторінка особистого життя Євгена Маланюка. Він був палко закоханий у поетесу Наталю Лівицьку-Холодну. Сила і щирість почуттів поета до Наталі поєднуються з його благородством, побожним ставленням до жінки.
У збірці “Стилет і стилос” уміщено цикл “Вічна”, що складається з трьох поезій, кожна з яких присвячена різним жінкам. Поет підкреслює їхню неповторність, захоплюється жіночими принадами:
Коливаєтсья стан. Заворожує в казку півона.
Моя пристрасть джигітом рвонулась слідами газелі!
… О, сі рухи пекучі – п’янкіш від вогню і вина…
Хочеш душу в калим? – ти її вже навік отруїла.
Але Євген Маланюк не може говорити тільки про кохання. Для нього особистим є все, що відбувається навкруги. Він схожий на дволикого Януса і свідомий цього “романтичного яиусового роздвоєння”. Поет вбачає своє покликання в тому, щоб самовіддано служити “смолоскипом Тобі Одній” – Україні й тільки їй, стати задля цього, якщо буде потреба, “кривавих шляхів апостолом”. Він рішуче відкидає “жар ліричних малярні”, поезію, яка мляво “дзюркоче про добро і зло”, відчуває себе не “трубадуром, а вічним яничаром”. Степова Еллада – Україна – стала для поета далекою, між ними “иростіргураганом”, але його серце болить, а душа рветься на батьківщину. Поет мріє “хоч дихнуть, хоч узріть тебе де б…” Але Україна для нього – це:
… фата-моргана
На пісках емігрантських Сахар –
Ти, красо землі несказанна,
Нам немудрим – даремний дар!
У складний час, під знаком “кривавого лихоліття” народжувався поет, який став трибуном і навіть у далекій еміграції був поводирем свого народу.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)