Своєрідність творів Альбера Камю
Світова література багата на талановитих письменників-філософів. До них сміло можна віднести письменника-сучасника Альбера Камю. Його твори заслуговують на увагу та дослідження.
КАМЮ Альбер (1913-1960) – франко-алжирський письменник-романіст і політичний мислитель працював у жанрі фантастики та в інших жанрах художньої літератури в стилі екзистенціалізму, відкидаючи пуританські елементи, настільки очевидні в творах таких його теоретиків, як К’єркегор, Гайдеггер і Сартр, і натомість створюючи власний екзистенціалізм з гедоністичними
Його особлива форма екзистенціальної етики спородила характерну форму екзистенціальної політики.
В одному із своїх ранніх есе – “Листі німецькому другові” (“Lettre ` a un amі allemand”, 1943) – він дорікає своєму німецькому приятелю за те,
Камю стверджує, що на ірраціональність всесвіту краще відповідати створенням порядку для людства у формі правосуддя. Оскільки екзистенціалістським критерієм автентичності є дотримання моралі на ділі, а не на словах, Камю довершив цей висновок своєю діяльністю, спершу поїхавши в Алжир у ролі політичного журналіста, а після поразки Франції в 1940 році взявши участь у русі Опору.
Роман Камю “Сторонній” (“L’etranger”, 1942), який з’явився в період окупації, отримав схвалення Сартра, і після визволення мислителя вітали в Парижі водночас і як видатного письменника, і як героя руху Опору. Та незабаром Камю відмежувався від “північних” екзистенціалістів, які ставали дедалі більше прорадянськими і промарксистськими незважаючи на глибоку теоретичну прірву, яка розділяла екзистенціалізм і марксизм.
Камю звинувачував Сартра, Мерло-Понті, Симону де Бовуар та їхніх товаришів у тому, що ті спокусились емоційною привабливістю насилля та ідеологічного екстремізму. Він спростовував їхні доводи, закликаючи до “середземноморської” мудрості, поміркованості, терпіння. В есе “Міф про Сизифа” (1942) він зображає свого героя Сизифа, який робить одне і те ж знову і знову, проте не відчуває щастя.
Його найбільшим вкладом у політичну теорію є твір “Бунтівна людина” (“L’Homme reгvolteг”, 1951), у якому він проголошує, що справжній заколотник є не революціонером – людиною, яка прагне повалити існуючий лад і побудувати новий світ, – але людиною, яка протистоїть несправедливості за допомогою виважених засобів, націлених на те, щоб покращити життя свого сучасника, а не погіршити його. Ця книга – це нескінченне благання про “поступові мирні соціальні перетворення”, або ліберальну соціальну демократію як форму, сказати б, більш знайому Великобританії і Скандинавії, ніж будь-якій “середземноморській” країні.
А. Камю вважав, що наукові досягнення не наближають нас до пізнання людського сенсу буття, не дають відповіді на глибинні екзистенційні питанням для чого ми прийшли у світ і в чому сенс нашого буття поза самим актом біологічного існування? Це ті екзистенційні питання, відповіді на які давала релігія, але, на думку Камю, відповіді ілю-зорні, що вже не можуть задовольнити “мислячу тростину” новітньої доби. Неспроможна дати відповіді на ці питання й філософія, збиваючись на теологічні моделі, тобто приписування світові якоїсь вищої цілі, запрограмованої в об’єктивному ході речей.
Всі ці питання трактуються Камю в його першому великому філософському творі-есе “Міф про Сізіфа”, який має підзаголовок “Етюд про абсурд”. Камю проголошував: “Поза людським розумом немає абсурду. Отже, разом зі смертю зникає й абсурд, як і все інше. Але абсурду немає і поза світом”. Абсурд існує лише в “людському всесвіті”, і виникає він із протистояння людської свідомості нерозумному й непроникному світові, з усвідомлення закинутості людини в цей світ і її минущості. “Якби я був деревом чи твариною, – пише Камю, – проблема сенсу зникла б зовсім, бо я став би часткою цього світу. Я був би цим світом, якому я нині протистою всією моєю свідомістю, моєю вимогою волі. Нікчемний розум протиставив мене всьому творінню, і я не можу відмінити його розчерком пера”. З цим усвідомленням дійсного місця лю-дини у світобудові з’являється відчуття абсурду, який і є її “метафізичним станом у світі”.
Але абсурд береться Камю як вихідний пункт роздумів, на перший план в есе висувається питання про виходи із цього “метафізичного стану”. Це питання вирішується автором категорично. На його думку, існують тільки два виходи із стану абсурду, універсального безглуздя: фізичне самогубство, тобто знищення того, хто волає про сенс життя, або “філософське самогубство”, стрибок через стіну абсурду в ілюзію, що наділяє вакуум людським змістом і сенсом. Піддаючи обидва ці варіанти докладному аналізу, заснованому на численних прикладах і прецедентах, Камю, зрештою, не схиляється до жодного з них.
Але що ж тоді пропонується? Відповідь слід шукати в заключному нарисі, який дав заголовок усьому есе. Тут Камю звертається до грецького міфу про Сізіфа. Мисляча людина уподібнюється автором цьому міфічному герою, вона приречена на вічне протистояння абсурду й боротьбу за самоствердження без надії на перемогу. “Сізіф, пролетарій богів, безсильний і бунтівний, знає про безкрайність своєї сумної долі; про неї він думає, спускаючись із гори. Ясність бачення, яка мала бути його мукою, перетворюється на його перемогу”. Отже, ясність розуму не тільки відкриває людині трагізм її існування, але й стає її єдиною опорою і джерелом сили, що дозволяє кидати виклик богам. Одне слово, в заключному нарисі “Міф про Сізіфа” екзистенціалізм обертається на трагічний стоїцизм, що загалом характерно для Камю.
Прямуючи розібратися в змісті свого життя, людина, на думку Камю, повертається за підказкою насамперед до навколишнього світу. Але чим питливіше він вдивляється в природу, тим більше усвідомлює її глибоку відмінність від себе і її байдужість до своїх турбот. Камю витлумачує цей факт як “споконвічну ворожість світу”. Якщо світ “обезлюднен”, то, стверджує Камю, “люди також породжують нелюдське”. Не розуміючі як самих себе, так і інших, люди роз’єднані й одинокі, у відношеннях між ними царює жорстока безглуздість
Приреченість, нещастя, безпросвітність, дурниця існування – от лейтмотив творів Камю. Нещасливі люди живуть із “нещасливою” свідомістю в абсурдному світі. “Абсурд” є однією з фундаментальних категорій філософії Камю.
Абсурд Камю спрямований і проти розуму, і проти віри. У бога люди вірять в надії врятуватися від розпачу й абсурдності світу. Аледля віруючих самий “абсурд” став богом. Ілюзії на порятунок у богу безглузді, як і безглузді страхітливості “страшного суду”.
“Чуму” Камю відносить до романів про антифашистську боротьбу й рух Опору, і для цього є свої підстави. Та й автор прямо проголошував: “Явний зміст “Чуми” – це боротьба європейського руху Опору проти фашизму”. Говорив він і про те, що прагнув у романі “відбити атмосферу задухи, в якій ми жили, атмосферу загрози й вигнання, в якій скніли”. Однак усім цим зміст твору далеко не вичерпується, навіть більше, акцент у ньому зміщено на трактуванні позачасових філософських проблем буття. “Водночас, – провадив Камю, – я поширив значення цього образу (образу чуми) на буття в цілому”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)