Своєрідність світобачення Ф. Кафки та його художнє вираження в оповіданні “Перевтілення”
Кафка, Кафка, Кафка… Знаєте, чесно кажучи, мені його жаль. Зламана людина, яка боялася світу. Письмовий стіл для нього був єдиним другом. Людей він сторонився, у родині жив, як “більш чужий, аніж найчужіший”, жінок боявся. Дивно, що людина з таким похмурим поглядом на життя, із таким відстороненим ставленням до людей могла привернути до себе увагу читачів усього світу. Комфортно Кафка почувався тільки у своїй кімнаті за зачиненими дверима. Так, ми на уроках розбирали феномен Кафки, але дивуватися я не перестаю. Ми іноді говоримо про якусь
Можна було б знайти улюблену роботу, захоплення, втекти з родини, яка так пригнічувала. Але ж знов ні! Кафка примушує себе ходити на роботу. Він її ненавидить усі чотирнадцять років, але ходить туди щоранку. Ось і загнав себе у трикутник безвиході: “батько – наречена – робота”. Ні розірвати гострі кути, ні обійти їх, ні змінити щось Кафка не міг, бо й не намагався. Він на собі сам поставив клеймо “комаха”, “нікчема”. Таким є і його герой Грегор Замза – він одразу змирився з тим, що отримав. Не протестує, не намагається випасти у вікно чи вискочити в двері, щоб врятуватися. Ні, він мириться з усім, Що сталося. Єдиний раз у ньому прокидається власна гідність – коли рідні виносять меблі, а він рятує свою “даму в хутрах”. Це його власність – і її він нікому не віддасть. От якби так Грегор чинив із самого початку – заявляв про себе, – тоді б і родина по-іншому думала про нього. Мати за час Грегорової хвороби ні разу не заходила в кімнату до сина, батько теж, Грета гидувала брати його тарілку руками… Але Грегор бачив, що є інші люди. Та ж сама хатня робітниця, яка не гидувала ним, а навпаки, кожного ранку вона відчиняла двері та деякий час стояла й просто дивилася на нього. Значить, не всі люди такі, як у його родині. Але у самого Кафки було спотворене уявлення про власне значення в житті. Він був переконаний, “що мусить зникнути”, і тоді родині буде легше жити без нього. Це й показано у новелі. “Слава тобі, Господи!” – ось реакція батька на смерть сина!
Кафка заповідав спалити усі свої твори. Він мав рацію. Адже він писав про себе і для себе. Кожен має свої претензії до рідних, до життя, але не кожен про це пише чи говорить. Хтось до кінця життя так і носить у собі невиплакані образи. А Кафка писав. Це був його порятунок. Крім письмового столу, був у Франца ще один друг – Макс Брод. Саме він не виконав заповіт письменника та замість того, щоб спалити рукописи, взяв і опублікував їх, а деякі ще й допрацював, дописав. Тепер люди знають багато з того, що Кафка, може, хотів би приховати. У творах Кафки, як і в його житті, домінує позиція екзистенціаліста: “невелика трагедія роздмухується до гіпертрофованих розмірів”, людина живе з переконанням, що вона є самотня, нікчемна, зайва та має зробити тільки одне – померти. Саме для цього вона й приходила в цей світ. Експресивність, екзистенціальність, символізм – через таку призму треба читати Кафку.
Але мені здається, що завжди треба боротися за себе, не опускати руки, знаходити вихід з важкого становища. Як то кажуть, не можеш змінити обставини, зміни своє ставлення до них і в будь – якому становищі шукай позитивне. Недавно на уроці української мови нам читали текст для переказу про художника, у якого не було рук. І що він зробив? Він малював ногами! Молодець! Різні є люди. Але Кафка був саме таким, яким він був, і в цьому теж є його цінність для світу.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)