Сатира завжди була важливою складовою частиною літератури, але в XX столітті вона починає відігравати особливу роль. Соціальні потрясіння, світові війни, екологічні негаразди – все це примушує письменників уважно прислуховуватися до дійсності, відкривати в ній трагічне і комічне. Відомий сатирик XX століття Карел Чапек найточніше визначив завдання цього напряму в сучасності: “Сатира – найгірше, що людина може сказати людям, але це не означає, що письменник звинувачує їх, а він тільки робить висновки з актуальної дійсності і мислення”.
Сатирики XX століття значно розширили жанрову палітру своїх творів. Новели, оповідання, повісті, романи, поеми, памфлети – ось не повний перелік сатиричних жанрів нашого часу. Не менш різноманітні і прийоми, які використовують письменники для сатиричного зображення негативних явищ. У центрі уваги сатириків – людина, її духовний світ, який руйнується соціальними умовами. Тему бездуховності порушували у своїх творах А. П. Чехов, А. Аверченко, але вершиною сатиричного зображення цього явища стали оповідання Михайла Зощенка. У своїх оповіданнях він зображує буденність, яка впливає на духовний світ людини.
Події у творах Зощенка відбуваються поруч із нами, герої нам добре відомі, інколи складається враження, що читач міг бути або був учасником цих подій. Тим гостріше сприймає читач обмеженість духовного світу персонажів сатирика. Зощенко показує, що хамство, інтелектуальна обмеженість – явища небезпечні для суспільства, вони мають агресивний характер і йдуть у наступ проти духовних цінностей людини. Ці теми були близькі великому сатирику М. Булгакову. У романі “Майстер і Маргарита” письменник створює парадоксальну ситуацію: добро, мистецтво, любов – все це не потрібно сучасному суспільству, люди так остаточно забули “закони божі”, що це обурює навіть Сатану. Воланд змушений втрутитися в діяльність людей, щоб встановити справедливість. Булгаков приходить до сумного висновку: зло одвічне, людські пристрасті і вади гублять найкраще (про це розповідається у “романі в романі” на прикладі Понтія Пілата). Але соціальні умови можуть зробити зло тотальним, коли єдиний вихід для чесної людини – смерть. Гостро сатирично Булгаков зображує сучасну йому Москву, нових “радянських буржуа”, чиновників, для яких єдина мета в житті – спокійне сите існування. У романі порушуються проблеми свободи творчості, яка неможлива в умовах, коли держава керується однією ідеологічною доктриною. Письменник використовує фантастику і гротеск із метою протиставлення бездуховному існуванню високих прагненнь людини. Новий жанр створює Чапек у “Війні з саламандрами” – це роман-памфлет. Вражає широке охоплення дійсності у творі: це земна куля, яка поставлена перед читачем як настільний глобус, що крутиться навколо своєї осі і відображається у кривому дзеркалі сміху. У вирішенні цього складного завдання письменнику допомогли багаторічний досвід роботи в газеті, енциклопедична ерудиція, знання життя багатьох країн. Хаос подій підкорений єдиній ідеї, і в усіх явищах Чапек виявляє об’єктивні закономірності історії, висвітлюючи як фотооб’єктивом один за одним життєвий епізод, письменник наводить на думку, що лихоманка діяльності буржуазного світу – це танок на діючому вулкані. У першій книзі саламандри – сенсаційна новина, що дає можливість письменнику зробити яскраву пародію на пригодницький роман, голлівудські кіносценарії, буржуазну пресу, роботи псевдовчених. У першій книзі переважає інтонація іронії і гумору, але вже відчувається славнозвісний чапеківський сарказм: саламандра, що розмовляє, втілює обмеженість мислення обивателя. У другій книзі роману, яка в сатиричній формі відтворює історію розвитку сучасного Чапеку суспільства, саламандри стають жертвами колоніального пограбування. Письменник сатирично зображує економіку й політику, юридичні установи, мораль, релігію, науку, літературу, мистецтво, школу. У третій книзі в центрі уваги автора міжнародна обстановка початку 30-х років, а саламандри стають символом фашизму. У зображенні подій письменник підіймається до трагічного гротеску. Сатира XX століття виступила проти насильства над людиною, на захист вічних людських цінностей – добра, справедливості, вона має соціальне спрямування, але завжди захищає особистість.
