Світоглядні позиції Камю
Філософія, викладена Камю у художніх творах, дає можливість для найрізноманітніших тлумачень. Так, для європейців 40-50х років Камю був одним із класиків екзистенціалізму. Його неодмінно об’єднували з Сартром, незважаючи на їхні філософські, а згодом і політичні розбіжності. А їхні ідеї, незалежно від прагнень самих філософів, увійшли у масову свідомість як песимістичне вчення про абсурдність людського існування. Один з найвизначніших філософівекзистенціалістів Карл Ясперс писав 1951 року: “Коли у Парижі молода людина ексцентрично вдягається,
Півстоліття тому в Берліні молоду людину, що вела таке життя, назвали б ніцшеанцем. Але перша має так само мало спільного з Сартром, як друга мала з Ніцше”. У Парижі з’явилися “екзистенціалістські кафе” з обов’язковою чорною стелею, аби відвідувачі легше могли б зосередитися на переживанні “нудьги”, “тривоги”, “абсурду” чи “нудоти”. Подібна мода викликала у Камю обурення. Мало того. Свою приналежність до екзистенціалізму
“Ні, я не екзистенціаліст, – говорить Камю у 1945р. – Сартр і я завжди дивуємось, коли наші імена пов’язують… Сартр – екзистенціаліст, а єдина книга ідей, яку я опублікував, – “Міф про Сізіфа” – була написана проти так званих філософівекзистенціалістів”. Зауважимо: Камю говорить про це задовго до знаменитої сварки з Сартром, тоді як загальним місцем багатьох праць з творчості Камю є те, що він починає свій шлях під знаменами екзистенціалізму, але пориває з ним у 1951р. Цікаво, що Камю вважав себе “моралістом”, а не філософом, і з позицій такого моралістичного гуманізму він дійсно переглядав у 50ті основні положення екзистенціалістського вчення. Так, він присвятив декілька сторінок у “Бунтівній людині” спростуванню наріжних Сартрових постулатів. Так хто ж усетаки Альбер Камю? Екзистенціаліст? Антиекзистенціаліст?
Як справедливо зазначає Д. Наливайко, “тут уся справа в тому, як розуміти самий екзистенціалізм.
Звичайно, Камю важко віднести до нього, якщо розуміти екзистенціалізм як філософську доктрину або ж визначену, досить чітко окреслену понятійну систему. Насправді це радше поширений умонастрій, якому притаманні спільні світоглядні мотиви…” Ними переймається значна частина письменників XX. ст., серед них Ф. Кафка і Р. Музіль, А. ЖІд і Ж. Ануй, М. де Унамуно і Г. Е. Носсак, В. Голдінг і А. Мердок, Н. Мейлер і Кобо Абе. Англійський письменник ДжонФаулз влучно відзначив, що ставиться до екзистенціалізму як до “набору інструментів, якими кожний майструє посвоєму”. Посвоєму майстрував ними і Камю. Але аналізуючи твори як “ортодоксальних” екзистенціалістів (Сартр), так і “єретиків” (Камю), про спільні “інструменти” неодмінно слід пам’ятати. Отже, саме загальна світоглядна еволюція головним чином й визначила характер та ідейну спрямованість, проблематику і філософську насиченість художніх та публіцистичних образів письменника. Відповідно до еволюції філософських поглядів Камю його художню творчість прийнято ділити на три етапи (назви і характер перших двох визначив сам письменник).
Перший, визначений як “цикл абсурду”, охоплює довоєнний і воєнний періоди творчості і такі твори, як повість “Сторонній” (1942), філософське есе “Міф про Сізіфа” (1942), драми “Калігула” і “Непорозуміння” (1944), в яких розкривається теза абсурдності людського буття. Другий період (кінець 40 початок 50х рр.) визначений Камю як “цикл бунту”, сюди входять роман “Чума” (1947), драми “Стан облоги” (1948) і “Праведні” (1949) а також філософське есе “Бунтівналюдина”‘(1951), в яких митець намагається обгрунтувати необхідність боротьби з абсурдністю буття. Третій період, що охоплює 50ті роки і ознаменований філософським скепсисом Камю, називають “циклом вигнання”, повість “Падіння” (1956), книга оповідань “Вигнання і царство” (1957), три книги публіцистики “Актуальне” (1950-1958) і хронологічно співвіднесений з цим періодом незавершений роман “Перша людина “.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)