Довженко був небайдужою людиною. Все своє життя він щось робив, писав, творив, малював, знімав. Костянтин Паустовський так писав про нього: “В житті не було нічого, щоб його не цікавило, від глибоких психологічних порухів у нашому суспільстві до найкращого способу кладки печей і від аналізу акторських прийомів Чапліна до походження пісні “Розпрягайте, хлопці, коні”. Якось, після поїздки до одного нового села, Довженко занотував: “Чому в нових селах немає провулків та садків? Чому українська мальовничість поступилася місцем мертвій
думці архітектора? Чому ми відкидаємо живу душу людську? В творах Довженка ми бачимо всю велич і красу народної душі. Я покликаний возвеличувати свій народ”. Це слова з автобіографії Довженка, і він оспівав його і кохану свою, Україну. Змалював її пастельними, м’якими фарбами в “Зачарованій Десні”, грізними блискавками накреслено в “Україні в огні”.
Кожний рядок “Зачарованої Десни” пронизаний глибокою і ніжною любов’ю до України. Що являє собою ця кіноповість? Картини дитинства, світ очима малої людини, яка ще не встигла спізнатися з цим світом, для якої навіть смерть, страшна невблаганна
смерть – це радість. “Яка то радість, коли помирає прабаба!” Маленька людинка та світ дитинства – великий, таємничий, зелений, буйний. Допитливий малий Сашко, мрійливий, з неабиякою уявою, пізнаючи цей світ, поринав у нього з головою. Згадаймо маленького Івана з втору М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”, що котився зеленими царинками, маленький і білий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався у темний ліс, де гаджуги кивали над ним галузками, як ведмідь лапами чи малого Тараса, що ходив шукати тих стовпів, що підпирають десь там небо. Сашкову жагу буденності тамувала вода з Десни. “Була тоді іще дівкою Десна, а я – здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима”. Безмежність Всесвіту сприймається дитиною як щось звичайне, і все, що оточує її, здається, ніби існує вічно. “Хата, ніби виросла із землі, ніби ніхто її не будував”.
