СВІФТ, Джонатан
(1667 – 1745)
СВІФТ, Джонатан (Swift, Jonathan – 30.11.1667, Дублін, Ірландія – 19.10.1745, там само) – англійський письменник.
З творчістю Свіфта пов’язана сатирична традиція англійської літератури, яка набула подальшого розвитку у творах багатьох поколінь письменників. Як майстер сміху у різних формах його вияву – від нищівного сарказму до ущипливої іронії – Свіфт посів чільне місце у світовій літературі.
Творчість Свіфта – важливий етап у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII ст. Його сповнена обурення сатира таврувала
Батьківщина Свіфта – Ірландія. Він народився в Дубліні, його рідні з діда-прадіда були англіканськими священиками. Парафіяльним священиком був і його дід Томас Свіфт, котрий під час англійської революції XVII ст. виступив на захист королівської влади, а потім зазнав за це репресивних утисків (зокрема, нові можновладці реквізували все його майно). Відтак саме тоді члени його численної сім’ї (а у Томаса було тринадцятеро дітей), покинувши місто Гудріч, роз’їхалися в різні куточки Англії, а деякі з братів (серед них був і батько майбутнього письменника Джонатан) подалися в Ірландію. Тут Джонатан отримав посаду доглядача судових споруд, але помер зовсім молодим, залишивши напризволяще свою сім’ю: маленьку доньку та дружину Ебігейл, яка саме чекала народження другої дитини. Через сім місяців після смерті батька немовля з’явилося на світ – на честь небіжчика хлопчика назвали Джонатаном. Невдовзі Ебігейл, залишивши сина під опікою годувальниці, назавжди виїхала до Англії, де оселилася у Лестерширі, у маєтку Фарнхем, що належав родині Темплів.
Джонатан зростав, не знаючи материнського піклування і тепла рідної домівки. Дитячі роки майбутнього письменника минули в сім’ї його дядька Годвіна Свіфта, вельми успішного адвоката, котрий жив у Дубліні. Коли хлопчикові виповнилося 6 років, його віддали на навчання у школу в ірландському місті Кілкенні, а в 14 років він вступив у Триніті-коледж Дублінського університету. Тут Свіфт вивчав теологію, страждав від відчуття сирітства, матеріальної залежності від родичів, від суворої атмосфери коледжу та схоластики, яка панувала у викладанні. Єдиною втіхою для хлопця стали поезія та історія. Захоплення цими дисциплінами відволікало Свіфта від теологічних студій, отож, складати іспити на звання бакалавра йому дозволили лише “з особливої ласки”. У 1686 р. він здобув ступінь бакалавра мистецтв. Проте завершити повний курс університетської освіти Свіфту завадили події революції 1688 р. Скинення з престолу короля Якова II викликало хвилю повстань ірландських католиків, котрі стали на захист Стюартів-вигнанців. Чимало англійців були змушені втекти з Ірландії. У 1689 р. залишив Дублін і Свіфт. Упродовж деякого часу він жив у Фарнхемі разом із матір’ю, а потім влаштувався на службу до Вільяма Темпла й оселився у його маєтку Мур-Парк. Обов’язки секретаря Темпла Свіфт виконував протягом кількох років (до 1694 p.). Вільям Темпл – колишній політичний діяч, дипломат, який служив при дворі Карла II Стюарта, шанувальник літератури та мистецтва і знаний сучасниками есеїст, високо цінував грунтовні знання й ерудицію юного Свіфта.
Роки, які Джонатан провів у Мур-Парку, стали важливим періодом у його житті. Тут він розпочав свою поетичну творчість (одна з ранніх од Свіфта, написана в дусі Піндара, була опублікована 1682 р. у “Атеніан Меркурі” (“The Athenian Mercury”); тут молодий літератор мав змогу працювати у багатющій бібліотеці Темпла.
1692 р. Свіфт отримав звання магістра мистецтв у Оксфорді; надзвичайно важливою подією у його житті стала зустріч з Естер Джонсон, вітчим якої працював управителем Мур-Парку. Естер була на чотирнадцять років молодшою від Свіфта; у 1689 p., коли їй було вісім років, Свіфт став її вчителем. Згодом Естер Джонсон (Свіфт називав її Стеллою) стала близьким другом і супутницею життя письменника. Листи, які Свіфт надсилав їй з Англії у 1710-1713 pp., склали “Журнал для Стелли” (“Journal to Stella”) – книгу, що містить чимало цінних фактів про життя письменника та про події суспільно-історичного характеру. На сторінках “Журналу” Свіфт згадує багатьох своїх знаменитих сучасників, повідомляє цікаві факти політичного та побутового плану. Зв’язок зі Стеллою тривав аж до її смерті у 1728 p., що, втім, не завадило Свіфту пережити сильне почуття до іншої жінки – доньки багатого дублінського комерсанта Ваномрі, котра померла у 1723 р. Взаємини Свіфта із Ванессою Ваномрі надихнули його на створення поеми “Каденус і Ванесса” (“Cadenus and Vanessa”), перший варіант якої датований 1712 р. (опубл. 1726).
На початку 1695 p. Свіфт отримав сан священика англіканської церкви і парафію у Кілруті (Ірландія), розташованому неподалік від Белфаста, що був одним із центрів протестантів, котрі боролися проти англіканства. Опинившись у сфері релігійних чвар, Свіфт задумав памфлет “Казка діжки” і працював над цим твором упродовж кількох років. У 1696 р. він знову повернувся у Мур-Парк, де створив сатиру “Битва книг”. Свіфт написав цей твір на підтримку Темпла, який вступив у суперечку, яка на той час спалахнула між прибічниками “давніх і нових книг”. У цій дискусії Темпл виступив на захист “давніх” і обгрунтовував перевагу античних авторів над сучасними. У Мур-Парку Свіфт залишався до смерті Темпла в 1699 p., а потім переселився в Ірландію, де отримав церковну парафію у Ларакорі (невеличкому селищі у графстві Міт). Протягом наступних років Свіфт часто навідувався в Англію, підтримував товариські стосунки з відомими літераторами та журналістами (Р. Стіл, Дж. Аддісон, А. Поуп, Дж. Арбетнот, Дж. Гей), політичними діячами з табору вігів, а потім (після повалення кабінету вігів) з членами торійського кабінету. Упродовж кількох місяців (1710- 1711) він видавав торійський тижневик “Екзамінер” (“Examiner”), зробивши свій внесок у підтримку політичної лінії уряду торі. У Лондоні, публікуються памфлети і поетичні твори Свіфта, а в 1711 р. вийшли його “Вибрані твори у прозі та віршах”. У 1702 р. в дублінському Триніті-коледжі він отримав звання доктора теології. У 1713 р. Свіфт обійняв посаду декана собору Св. Патріка в Дубліні. У 1725 р. він завершив “Мандри Гуллівера” і сягнув вершини своєї прижиттєвої літературної слави, видавши цю книгу у 1726 р. 1729 p. Свіфт отримав звання почесного громадянина Дубліна. Вже за життя письменника була здійснена публікація зібрання його творів. Це шеститомне видання надрукував дублінський видавець Фолкнер у 1735-1738 pp.
Останні роки в житті письменника виявилися дуже тяжкими. Смерть Стелли прирекла його на самотність: тільки вона була єдиною дорогою і справді близькою для нього людиною. Участь у політичній боротьбі партій та угруповань не принесла йому ні посад, ані багатства. Дбаючи про інтереси інших, Свіфт ніколи не думав про власну вигоду. Поволі прогресувала важка хвороба. Про її наближення письменник знав, відчуваючи неминучість страждань. Головний біль, який мордував Свіфта протягом усього життя, ставав дедалі частішим і нестерпнішим. Запаморочення призводили до втрати пам’яті. Свіфт розумів, чим це може закінчитися. Біографи письменника відзначають такий факт: якось під час прогулянки з поетом Е. Юнгом Свіфт показав йому на дерево, верхівка якого почала всихати, і зауважив: “Отак і я почну вмирати – з голови”. У 1731 р. він написав “Поему на смерть доктора Свіфта” (“Verse on the Death of Dr. Swift”, опубл. 1739 p.). У 1745 p. письменник помер, заповівши своє майно на спорудження божевільні. Свіфт похований поряд з Естер Джонсон у соборі Св. Патріка. Могильну епітафію він склав задовго до смерті: “Жорстоке обурення не може більше краяти його душу. Йди собі, подорожній, і, якщо можеш, наслідуй ревного поборника мужньої свободи”.
Перші памфлети Свіфта “Битва книг” (“The Battle of the Books”) і “Казка діжки” (“A Tale of a Tub”) побачили світ у 1704 р. У “Битві книг” Свіфт висловив свої погляди на завдання літератури. Обов’язок письменника він вбачав у тому, щоби приносити користь людям і збагачувати їх ідеями. В алегоричній формі ця думка виражена у вставному епізоді про павука та бджолу. Сховавшись у темному куті, павук плете свою павутину, уникаючи денного світла та людей. Натомість бджола розриває павутиння, летить назустріч квітам і людям. Вона збирає солодкий мед, необхідний людям.
Свіфт – майстер алегорії. У своїх памфлетах, – а саме цей жанр став улюбленим жанром письменника, – він використовує алегоричний спосіб зображення, тобто змальовує одне явище в подобі іншого, продовжуючи одну з найважливіших традицій англійського письменництва, започаткованого ще в середньовічній літературі (В. Ленгленд) і розвинутого протягом наступних епох (Дж. Беньян). Образи, які створив Свіфт, описані ним дивовижні події, подорожі мають цілком реальне підгрунтя. Свіфт розповідає про реальне, буденне, використовуючи незвичайні, очуднені форми та образи.
Алегорію як сатиричний прийом письменник застосував і у “Битві книг”. Місце дії – бібліотека. Бібліотекар Бентлі, який надає перевагу новим авторам, розкладає їхні твори на найзручніших полицях. Книги стародавніх авторів зчиняють бунт. Починається бій між “давніми” і “новими”. “Старі” – Гомер і Піндар, Платон і Арістотель – поводяться гідно і мужньо; “нові” діють хоч із запалом, проте не завше розсудливо. “Давніх” підтримують боги Олімпу, “нових” – богиня Критика, донька Невігластва і Пихи. Поряд із Критикою виступають її діти – Марнославність, Безсоромність, Галасливість, Тупість і Педантизм. Триває бій. Хто переможе? Є підстави вважати, що Свіфт на боці “давніх”, але з притаманною йому схильністю до містифікації (це ще не раз виявлятиметься в інших його творах) письменник повідомляє читачам, що закінчення рукопису загубилося, а тому результат битви невідомий.
Загальне визнання приніс Свіфту памфлет “Казка діжки” – сатира на тих, хто бере участь у невпинних релігійних чварах. У памфлеті зображені прибічники трьох найпоширеніших в Англії форм християнства – католицизму, лютеранства (англіканська церква) і кальвінізму (пуританство). Вислів “казка діжки” означає “заплутану історію”, “теревені”, “нісенітницю”. Зумисно ускладнена структура твору (кілька передмов, велика кількість відступів на різні теми) дає підстави для такої назви. Сам Свіфт витлумачував назву памфлету таким чином: “Серед моряків існує звичай: зустрівшись із китом, кидати в море порожню діжку, щоб цією забавкою відвернути його увагу від корабля”. Розвиваючи цю думку у “Передмові” до памфлету, Свіфт зауважує, що корабель можна розглядати як “емблему держави”. Зі змісту памфлету стає очевидним, що “діжка”, яка повинна відвернути увагу від “корабля-держави”, – це релігійні суперечки. Втягуючи народ у ці чвари і таким робом відволікаючи його увагу від нагальніших проблем, держава дбає про власну безпеку.
Ядро памфлету – у притчі про трьох братів, кожен з яких уособлює одну з форм релігії: Петро – католицизм, Мартін – англіканську церкву. Джек – пуританство. Зображення братів має алегоричний характер.
Перед смертю батько (християнство) залишає у спадщину кожному із своїх синів жупан і заповідає дуже охайно носити це вбрання. Батько благає дітей точно дотримуватися його настанови і попереджує, що увесь їхній “майбутній добробут залежить від цього”. Протягом перших семи років брати свято виконували батьківський заповіт і були щасливими. Але потім, намагаючись прилучитися до великосвітського життя і здобути прихильність дам – герцогині Корисливості, мадемуазель Честолюбності та графині Пихи, – брати знехтували батьковими напученнями. Він заборонив “додавати до жупанів чи віднімати від них бодай нитку”, а брати, щоби не відстати від моди, прикрасили свої жупани аксельбантами.
Відтак Петро оголосив, що оскільки він старший, то саме його слід вважати єдиним батьковим спадкоємцем. Він наказав величати себе “паном Петром”, потім – “отцем Петром” і “вельмишановним паном Петром”, захопився прибутковими спекуляціями, купував і перепродував земельні ділянки. Славу Петрові принесли його винаходи: радикальний засіб від глистів (відпущення гріхів), облаштування “шептальні” (сповідальні), винайдення “універсального росолу” (святої води). Петро казково розбагатів, але, врешті, з’їхав з глузду. Він почав ходити у трьох високих капелюхах, “нацуплених один на одного” (натяк на папську тіару); коли з ним віталися, простягав ногу для поцілунку (тут Свіфт теж кепкує з католицьких ритуалів). Невдовзі брати посварилися і після “великого розриву” (церковна реформація у XVI ст.) так і не помирилися. Мартін і Джек, які страждали від тиранії Петра, вирішили “реформувати свій одяг за батьківськими настановами”. Але якщо Мартін відпоров аксельбанти і торочки, намагаючись не пошкодити жупан, то Джек, “розлютившись і знавіснівши”, роздер свій жупан навпіл. Обурення Джека не мало меж, ненависть до Петра душила його, він, як і старший брат, втратив розум. Таким чином, Свіфт нещадно викриває крайнощі пуританства і католицизму. Про лютеранство (Мартін) він пише дещо стриманіше, проте нічого дивного у цьому немає: до поміркованості Свіфта спонукав його сан священика англіканської церкви.
У численних сатиричних відступах Свіфт аналізує інші аспекти життя Англії. У “Відступі стосовно критиків” він нищівно характеризував продажних критиків, порівнюючи їх із віслюками. У “Відступі стосовно походження, корисності та успіхів безумства у людському суспільстві” Свіфт порівнює усталені у сучасному для нього суспільстві звичаї з порядками, заведеними у божевільні.
Виконуючи обов’язки парафіяльного священика, Свіфт міг на власні очі побачити страждання і кривду ірландського народу. У ситуації національно-визвольного руху ірландців сформувалися і зміцнилися демократичні погляди письменника. Вони виявилися, зокрема, у памфлетах “Листи сукнаря” (“The Drapier’s Letters”, 1724), “Скромна пропозиція, метою якої є запобігання того, щоб діти злидарів в Ірландії обтяжували своїх батьків чи свою батьківщину, а, навпаки, стали корисними для суспільства” (“A Modest Proposal for Preventing the Children of Poor People from Being a Burthen to Their Parents, or the Country and for Making Them Beneficial to the Publick”, 1729), а також у багатьох інших творах Свіфта. “Листи сукнаря” написані у зв’язку із запровадженням в Ірландії неповноцінної мідної монети, право на карбування якої придбав англійський купець Вуд, що розбагатів, грабуючи ірландців. Цей конкретний факт став приводом для звинувачення колоніальної політики Англії. Памфлет написаний простою мовою, від імені дублінського гендляра-мануфактурника. Сукнар висловлює інтереси та настрої всієї уярмленої Ірландії. У його листах лунає голос народу. У своїх інвективах і в заклику до дії сукнар виступає як справжній патріот. Його звернення до співвітчизників сповнені громадянського пафосу. Він дорікає ірландцям за інертність, доводить безпідставність зазіхань англійців, пояснює значення подій, що відбуваються в країні, і попереджує про їхні наслідки. У своїх листах сукнар постає людиною мужньою і рішучою, розумною і ущипливою. Завдяки розголосу, якого набув памфлет С, у Вуда відібрали патент на право карбування монети. Декан собору Св. Патріка став героєм Ірландії. У1726 p., коли Свіфт повертався з Англії, Ірландія зустрічала його перезвою дзвонів. Народ узяв Свіфта під свій захист, вберігаючи його від будь-яких репресій.
Проте тріумфувати і святкувати перемогу особливих підстав не було. Становище Ірландії, по суті, не змінилося. Сатира Свіфта стає дедалі похмурішою. Посилюються гнів, біль душі, іноді навіть відчай. Гротескні образи набувають зловісного характеру. У памфлеті “Скромна пропозиція стосовно дітей злидарів” Свіфт, використовуючи прийом пародії, удавано незворушним тоном викладає страхітливу за своїм характером “пропозицію”: дітей злидарів слід відгодовувати на заріз; таким чином можна подолати злидні. Ця пародія на різноманітні проекти і реформи, які викликають ненависть Свіфта до їхніх ініціаторів і біль за долю бідних людей. Смуток і обурення автора протиставлені прожектуванню “реформатора”.
Десять років працював Свіфт над безсмертною книгою “Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу хірурга, а потім капітана кількох кораблів” (“Travels into Several Remote Nations of the World in Four Parts by Lemuel Gulliver, first a Surgeon, and then a Captain of Several Ships”, 1726). У літературі епохи Просвітництва “Мандрам Гуллівера” належить вагоме місце. Свіфт започаткував радикально-демократичну лінію у розвитку просвітницького мистецтва. Він не належав до прибічників компромісу буржуазії та феодальної аристократії, не вірив в успіх буржуазного прогресу і не поділяв оптимізму Аддісона, Стіля та Д. Дефо.
Жанрову природу “Мандрів Гуллівера” визначає поєднання специфіки романної і памфлетної форм. Памфлетна основа виявляється у публіцистичності і конкретності викривання, у неприхованій підлеглості всієї структури твору та створених у ньому образів підкреслено тенденційному задумові автора. Але водночас для твору С характерні особливості романного жанру. Образ Гуллівера, об’єднуючи всі частини твору, стає його центром. У ставленні Гуллівера до навколишнього світу відбуваються певні зміни та перетворення. Можна вести мову про тенденцію до саморозвитку сюжету. “Мандри Гуллівера” – це сатиричний філософсько-політичний роман, створений на ранньому етапі просвітницької літератури в Англії, коли жанр роману ще перебував у процесі становлення. Специфічною особливістю свіфтового роману є яскраво виражений публіцистичний складник.
Роман складається з чотирьох частин, у кожній з них розповідається про перебування Гуллівера у тій чи іншій країні (у ліліпутів, велетнів, у Лапуті, в країні гуїгнгнмів). Письменник вибудовує свій твір як роман про подорожі пригодницько-фантастичного характеру, і це робить “Мандри Гуллівера” особливо цікавими для дітей. Але кожен епізод роману, попри суто фабульну розважальність, містить і набагато глибший зміст. Подорож Гуллівера – це історія про збагачення уявлень людини про світ. У романі порушена проблема відносності людських знань.
Розповідаючи про Ліліпутію, Свіфт сатирично змальовує сучасну йому Англію. Закони, звичаї і норови Ліліпутії – карикатура на монархічний устрій, парламентські партії, церковні чвари. Імператор чваниться перед своїми підданими вищим зростом. Ця “перевага” дозволяє йому відчувати себе володарем Всесвіту. Головний секретар з таємних справ зізнається Гулліверові, що державний організм Ліліпутії “роз’їдають дві страшні виразки: внутрішні чвари партій і загроза зовнішньої навали могутнього ворога”. Згодом Гуллівер дізнається, що прибічники партій, які ворогують між собою (Свіфт має на увазі вігів і торі), відрізняються лише висотою підборів на черевиках. У Ліліпутії вже давно триває розбрат, зумовлений суперечками про те. з якого кінця – тупого чи гострого – слід розбивати яйце. Гуллівер докладно розповідає і про систему призначення на державні посади: кандидатів на відповідальні пости обирають з огляду на їхній хист балансувати на линві та виконувати акробатичні вправи.
У Ліліпутії Гуллівер вражає усіх своїми розмірами і отримує прізвисько “Людина-Гора”. а от велетням, мешканцям Бробдінгнегу, він здається “нікчемною комахою”. Свіфт зображає Бробдінгнег як ідеальну монархію, а її короля – як освіченого і мудрого монарха, який засуджує війни і прагне завжди діяти за принципами здорового глузду та високої моральності.
Сатирою на науку, відірвану від життя, є епізод, пов’язаний із перебуванням Гуллівера в Лапуті. Тут він відвідує Велику Академію і стає свідком багатьох наукових “відкриттів”: один учений муж уже восьмий рік працює над проектом отримання сонячної енергії з огірків, інший займається перепалюванням криги на порох, третій винайшов спосіб орати землю за допомогою свиней з тим, щоби відмовитися від витрат на придбання плугів, і т. д. Звісно, Свіфт не сумнівався у можливостях людського розуму, у цьому фрагменті він висміював псевдонаукове розумування, що призводить до казуїстично аргументованої глупоти.
В останній частині роману письменник гнівно засуджує нелюдське суспільство, породженням якого є звіроподібні створіння йєху. Тут також відтворена картина життя патріархальної громади добропорядних коней гуїгнгнмів, які протиставлені йєху. Зовнішній вигляд і внутрішня сутність йєху огидні. Ці істоти, схожі водночас і на мавп, і на людей, вирізняються хитрістю, люттю, віроломністю і мстивістю. “Вони дужі і зухвалі, але разом з тим і боягузливі, і це робить їх нахабними, підлими і жорстокими”. Вони зажерливі і хтиві, неохайні і потворні, розбишакуваті й аморальні. Понад усе вони цінують кольорові блискучі камінці. За них вони ладні вбити кого завгодно, за право володіти цими камінцями можуть пролити кров.
Повернувшись до Англії, Гуллівер зауважив у своїх співвітчизників риси йєху. Спостереження за потворними виявами людської природи викликають у письменника глибокий песимізм. Протиставляючи йєху та гуїгнгнмів і називаючи останніх “досконалістю природи”, Свіфт робить це із сумною посмішкою: він розуміє і притаманну гуїгнгнмам обмеженість, і неможливість відродження патріархальних підвалин життя. Завершуючи “Мандри Гуллівера”, письменник розчарувався у своєму колишньому політичному ідеалові – державі, яку очолює освічений гуманний монарх, а йому допомагають порядні і розумні радники. Свіфт з гіркотою зазначав, що й незалежне селянство (йоменрі), яке він вважав найбільш здоровою частиною суспільства, істотно змінилося, деградувало внаслідок процесу втрати землі. Згадаймо епізод з роману, коли, опинившись у країні чарівників, Гуллівер порівнює “англійських поселян старого гарту, які колись славилися простотою звичаїв, їжі та вбрання, чесністю у торгівлі, справжньою волелюбністю, хоробрістю і відданістю батьківщині”, із сучасним селянством. Гуллівер зауважує: “Я був прикро вражений, побачивши, як ці вітчизняні чесноти зганьблені внуками, які, продаючи свої голоси під час виборів до парламенту, набули всіх вад і розбещеності, що їх можна навчитися лише при дворі”. Свіфт розчарувався і в освіченому абсолютизмі, і в можливості здійснити суттєві перетворення, спираючись на сили народу. Іронія Свіфта захоплює у сферу свого тяжіння не лише безглуздість недосконалого світу, а й його власні сподівання, які виявляються нездійсненними, утопічними. Саме тому остання частина роману про мандри Гуллівера – це водночас і утопія, і пародія на утопію.
Продовжуючи у “Мандрах Гуллівера” та памфлетах традицію реалістичної фантастики епохи Відродження (Ф. Рабле, Еразм Роттердамський), розвиваючи і збагачуючи цю традицію силою своєї сатиричної майстерності, з допомогою якої йому вдавалося робити грандіозні узагальнення, Свіфт створив тексти, на які орієнтувалися сатирики і фантасти XIX-XX ст. (Г. Фідцінг, Т. Дж. Смоллетт, В. Годвін, Ч. Діккенс, С. Батлер, Г. Веллс – в Англії, Вольтер, А. Франс – у Франції, М. Салтиков-Щедрін – у Росії).
Українською мовою “Мандри Гуллівера” переклав М. Іванов, “Казку бочки” – М. Мещеряка.
H. Михальська
(2 votes, average: 4.50 out of 5)