Сувора правда життя у творах О. І. Солженіцина
…Першим насмілився сказати
Правду про сталінізм, …перший
Закликав і себе, і нас не брехати.
1989, 7 червня. Літ. газета.
Не прямою лінією, а параболою накреслений творчий шлях Олександра Солженіцина. Його ім’я з’явилося на літературному небосхилі на початку 60-х, у період хрущовської “відлиги”, спалахнуло, налякавши поборників “безгласності” часів “застою”, і зникло на довгі роки, віддане огуді і забуттю.
Літературний дебют Солженіцина відбувся, коли йому було далеко за сорок: у 1962 році в “Новом мире”
“Життєвий матеріал, покладений в основу повісті О. Солженіцина, – писав О. Твардовський, – незвичний у радянській літературі. Він несе
Автор повісті показав дійсно один день із табірного життя “зека” Івана Денисовича Шухова, причому день порівняно вдалий. Життя “зека” письменник показує не з боку, а зсередини, докладно зупиняється на дрібницях побуту людей за колючим дротом. У повісті точно позначений час дії – січень 1951 року.
Хто ж такий Іван Денисович? До війни жив він у маленькому селі Телпеневі, працював у колгоспі, годував сім’ю – дружину і двох дітей. Під час Великої Вітчизняної чесно воював, був поранений, повернувся з медсанбату в частину, потрапив у полон, але втік із нього, блукав по лісах, болотах, добрався до своїх і… Ось тут і обвинуватили його в зраді, сказали, що виконував завдання німецької розвідки. “Яке ж завдання – ні Шухов сам не міг придумати, ні слідчий. Так і лишили просто – завдання”.
“Насправді знав Шухов, що якщо не підпише – розстріляють, і хоча можна собі уявити, що він у ті хвилини пережив, як усередині горював, дивувався, протестував, але після довгих років табору він міг пригадати про це лише із слабкою усмішкою: на те, щоб усякий раз обурюватися і дивуватися, не вистачило б ніяких сил людських… Вмирати ні за що ні про що нерозумно, безглуздо, протиприродно. Шухов вибрав життя – хоч табірне, убоге, болісне, але життя, і отут метою його стало не просто вижити як – небудь, за будь-яку ціну, але винести цей іспит так, щоб за себе не було совісно, щоб зберегти повагу до себе”.
Що ж стосується генетично закладених у його характері, властивих російському селянству рис працьовитості, людської гідності, совісті, – він не поступився ними ні за яких обставин.
Не самотній із своєю бідою Іван Денисович. У нього є товариші по бригаді, так само, як і він, несправедливо засуджені, кинуті за колючий дріт. Це і капітан другого рангу Буйновський, і Сенька Кловшин, який здійснив утечу із Бухенвальда, де він готував повстання проти фашистів, та багато інших. Спроби цих людей домогтися відновлення справедливості, їх листи і прохання у вищі інстанції, особисто Сталіну залишалися без відповіді. Люди починали здогадуватися, що це не трагічні помилки, а продумана система репресій. Неминуче виникало запитання: хто ж винуватий у цьому?
“У одного з’являлася зухвала догадка про “батька вусатого”, інший гнав від себе, напевно, ці крамольні думки і не знаходив відповіді. Чи не в тому була для Івана Денисовича і його товаришів головна біда, що на запитання про причини їх нещастя відповіді не було”.
Так у трагедії однієї людини, як у дзеркалі, відбилася трагедія цілого народу, приреченого до хреста сталінською тоталітарною системою. Повість Солженіцина волала до свідомості живих не забувати ніколи про замучених у таборах і затаврувати тих, хто був посібником вершителів репресій.
Істинно значний зміст повісті, вірність великій життєвій правді, глибока людяність у підході до зображення навіть найважчих об’єктів потребували і відповідної форми викладу. В “Одному дні Івана Денисовича” вона яскрава і своєрідна в самій буденній звичності і зовнішній невибагливості, вона менш за все стурбована собою і тому сповнена внутрішньої гідності і сили.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)