Сучасні поети – Стихія Башлачева
Жив у Череповце симпатичний хлопець, молодий журналіст Сашко Башлачев. Працював, писав вірші. Соромливий погляд, кваплива, небагато плутане мовлення. Ніхто й не підозрював, що очікує його в майбутньому…
Навесні 1984 року в Череповец приїхав Артем Троицкий. Вони познайомилися. Башлачеву представилася можливість перебратися в Петербург, вийти зі своїми віршами й піснями на сцени північної столиці. Це надавало нові можливості, славу, визнання
И він зробив вибір. З тої пори адреса його змінився на пітерський. Він співає в різних містах
Вражав насамперед космічний розмах його душі. Його пісні заворожували людей, а він радувався цьому майже дитячій радістю
У пам’яті тих, хто його чув і знав, залишаться маленькі дзвіночки на шкіряному браслеті, що потім перекочували на шийну тасьму. Говорять, з деяких пор він їх уже не знімав. Вони дзенькали в такт ударам по струнах гітари… Вони стали його символом віри. Знаменита пісня Башла –
Довго йшли снігом і морозами,
Усі знесли й залишилися вільними
Жерли сніг з кашею березової
И росли урівень сколокольнями.
Якщо плач – не жалували солі ми,
Якщо бенкет – цукрового пряника
Дзвонарі чорними мозолями
Рвали нерв мідного динаміка
Концерти, тусовки, фестивалі, поїздки в Сибір, Середню Азію. По всіх усюдах Башлачев був своїм, його любили й чекали. З інтерв’ю музиканта Юрія Наумова: “Сашка був визнаний як геній. У нього була винятково висока репутація. Його справами – турботами займався Артем Троицкий… Тобто Сашку розкручували такі сили, що, наприклад, я й поруч із ним не стояв”.
Дійсно, дружба з такими корифеями російської долі як Гребєнщиков, Кинчев, Цой хвилювала його, радувала як, що свершились чудо. Але згодом усе тривожніше й беспокойнее ставали Сашини очі. Здавалося, він побачив що – т таке, отчого перевернулася душа. “Поет піднімає повні цебра уважних очей…” Ця башлачевская рядок пригадується, коли дивишся на один з його останніх фотопортретів
Башлачев по – колишньому приходив на домашні концерти, співав, сміявся, будував пички друзям, але раптом нестерпний біль проривався в його співі:
Я проклятий собою
Осиковим колом у живе, живе…
Живе повстало в груди
Усе в подряпинах так вбубенцах.
ЩоМає душу так дихається
Горі – не губи
Спаленою губою я шепочуся
Я шепочу, що, мол, я зопалу так всердцах.
Башлачева стали запрошувати на запис у студії, на зйомки фільму й постійно просили проспівати. У червні 1987 року Олександр Башлачев бере участь в 5 – ом Ленінградському доля – фестивалі. Його пригніченість і нервозність була посилена прохолодним прийомом публіки, що не звикла слухати серйозні речі. Башлачев виконував “Танцюй у вогні”:
Ми заручені, і я йду на дзенькіт струни із твоєї коси
Ми заручені, і швидкий час задути годинники
Час вийти в ліс, де галявини святі
Часу в обріз – квіти й ще квіти
17 лютого 1988 року Башлачева не стало. Він загинув, викинувшись із вікна своєї нової пітерської квартири. Пригадується некрасовская фор мула: “Об місто, місто фатальний!” І справді, фатальний: тут був смертельно поранений на дуелі великий Олександр Пушкін, розстріляний Микола Гумилев, при дивних обставинах загинув Сергій Єсенін, пострілом у серце вбитий Ігор Тальков, вигин і Сашко Башлачев…
Його останній вірш було коротким, усього в чотири рядки:
И праця безглузда, і безглузде ледарство,
И с плечей геть усе та ж голова,
Коли приходить скажена ясність,
Насилуючи притихлі слова
“Скажена ясність” – про що це? Можна тільки ворожити
“…Рвали нерв мідного динаміка”. Уперше почута, ця пісенна фраза довго хвилювала мене своєї звукописью. Подібні рядки в піснях – баладах Башлачева ввергають просто в трансовое стан. Крізь тканину безпомилково зведених воєдино звуків проступає зміст, а за ним – картина, видившаяся наяву самому поетові. І ти злітаєш над реальністю, і бачиш споконвічну Русь, забуту, забиту, що канула в Лету, але воспетую знову. Оспівану Олександром Башлачевим.
Чуєш кроки…
Велика ти Росія, так наступати нікуди. Ім’я імен шукають спантеличені волхви. . Крок з межі
Криво так навскіс знаходиться вірне стьобання – доріжка
Сіно встогу.
Вільний вітер у кутах ворожить Різдво
Кров на снігу…
Земляника в січневому козубі
“Широкий простір завжди володіло серцями росіян, – писав Дмитро Сергійович Лихачов. – Чим відрізняється воля від волі? Тим, що воля вільна – це воля, з’єднана із простором, з нічим не перепиненим простором. А поняття туги, навпроти, з’єднується з поняттям тісноти, позбавленням людини простору”.
У пісні Башлачева “Комусь березу заломати” тісно від низького зводу похмурої землянки, задушливо від убогого нашого життя. Туга неминучая і ядуха в цій пісні:
Якщо по ранках дуже нудно,
А по вечорах дуже страшно.
Всемером тулимося на стільці,
Усім миром – на нари – полати…
Сашко Башлачев був надзвичайно відкритий і, звичайно, ранимо. Беззахисність – ранимость – израненность. Російська душа – дитяча. Як береза – світла. Ножем по білому бересті – і сльози закапають, чисті, безневинні. Де б взяти панцири залізні, відгородитися від миру несправедливого?
Ой – й – й, скажи, зірка, так незабаром ль сам засну,
Відлив собі шолом із синього льоду?..
Ой – їй – їй, запитай мене, ясна зірка,
Ой – їй – їй, урятуй мене, ясна зірка…
Народна Мова, народні звичаї, дух народний. Він знав це з перших рук, він жив цим. Стихію цю він пропустив крізь себе, наситився нею й виплеснув зовні.
Загадка Башлачева ще не розгадана. Є міфи й легенди, і є факти. Є аудиозаписи, що зберегли його балади; є вірші
Відпусти мені гріхи, я не пам’ятаю молитов
Але, якщо хочеш, віршами гріхи замелю
Поясни: я люблю тому, що болить,
Або це болить тому, що люблю?..
(1 votes, average: 5.00 out of 5)