Страждаючи, залишається красивим (Іван Франко “Зів’яле листя”)
“Страждаючи, залишається красивим” (Іван Франко “Зів’яле листя”)
Важко знайти у світовій літературі більш хвилюючу поетичну розповідь про страждання людської душі, зраненої нещасливим коханням, як збірка Івана Франка “Зів’яле листя”. Кожен її рядок – це частка душі поета, це іскра великого, найчистішого почуття, що схвилює будь-яке людське серце.
Ліричний герой драми – це людина з ніжною, вразливою і, разом з тим, багатою душею та сильним характером. Ніщо йому не страшне: ні життєві бурі та незгоди, ні наклепи
Герой драми гордий, він не хоче просити милостині в коханні, тому всі свої болі і страждання “у серці задавлює на дні”.
Спогади поетові поливалися в думки і дії ліричного героя, оживали, щоб почати на сторінках книги вічне життя. Рядок за рядком, листок за листком складалися сумні вірші
Франко тяжко пережив розрив з Ольгою Рошкевич, сестрою Ярослава Рошкевича, з яким товаришував, навчаючись в гімназії. З нею були пов’язані всі мрії на майбутнє. Та Ольгу Рошкевич, без її згоди, віддали за іншого.
Чи не про першу любов йдеться у шостому листку першого жмутку?
Так, ти одна правдивая любов
Та, що не суджено, в житті їй вдовольниться;
Ти найтайніший той порив, що бурлить кров,
Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться.
Можна з певністю сказати: відчуваються перші сильні потрясіння, трагізм юнака, силоміць розлученого з коханою.
Під впливом спогадів навіяні рядки вірша “Чого являєшся мені у сні?” – такі звичайні, такі знайомі:
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні…
Цей вірш супроводжується цілим потоком докорів, гірких спогадів, важких дум, що нагромаджуються, спричиняють посилення почуттів болю, образи від кривд, яких зазнав герой через байдужість коханої. Нестримний потік емоцій раптово обривається різким поворотом думки: “О, ні! Являйся, зіронько, мені хоч уві сні!” Мотивація зміни в настроях героя здійснюється з допомогою емоційного образу гарячого серця, яке без щастя, в турботах буденщини, “неначе перла у болоті, марніє, в’яне, засиха”. Коли дійсне щастя обминуло героя, нехай хоч його привид в образі коханої проходить до нього у сні, щоб оживити і заспокоїти змучене серце.
Складний мотив неподіленого кохання, як єдність радощів і муки, тонко розвиває Іван Франко у вірші “Ой, ти, дівчино, з горіха зерня”. Обличчя дівчини, вся її юна горда постать прекрасні і гармонійні, однак саме ця дівоча привабливість є джерелом бентежних почувань героя. Виснажений, спустошений і надломлений, ліричний герой залишається на одинці з собою. Але він не дає розгорятися полум’ю, яке б стало на перешкоді його праці й боротьбі. І продовжували лягати на папір рядки у спогадах почуттів минулих літ:
Розвійтесь з вітром, листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання…
І далі, бажаючи бодай трохи розповісти людям про хмари і світле небо нещасливого кохання:
В зів’ялих листочках хто може вгадати
Красу зеленого гаю?
Історичним було прагнення поета розкрити своє вразливе серце для нових почуттів, може й таких, які навічно увійшли б у його життя. І такі почуття, хай на час, приходили.
Маревом пройшли через життя поета Ганна, сестра Михайла Павлика і Целіна Журавська (Зігмунтовська), які стали щирими його друзями. Дружба взяла гору у почуттях до власної дружини, Ольги Хоружинської, до сільських учительок Ольги Бєлінської, Уляни Кравченко, які поділяли думи і сподівання Франка, подихом краси і молодого запалу розвіювали його самотність.
А вона у тужливих спогадах зливалися з його пера, добудовуючи величну споруду “Зів’ялого листя”, в стражданнях якої поет залишав ся красивим.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)