Записки небіжчика (переказ)
Дія відбувається в Москві в середині 20-х рр.. У передмові автор повідомляє читачеві, що записки ці належать перу його друга Максудова, який покінчив з собою і заповів йому їх виправити, підписати своїм іменем і випустити у світ. Автор попереджає, що самовбивця не мав ніякого відношення до театру, так що записки ці є плодом його хворої фантазії. Оповідання ведеться від імені Максудова. Сергій Леонтійович Максудов, співробітник газети “Вісник пароплавства”, побачивши уві сні рідне місто, сніг, громадянську війну, починає писати про це роман.
Відправивши до два товстих журналу уривки з роману, Максудов одержує їх назад з резолюцією “не підходить”. Переконавшись у тому, що роман поганий, Максудов вирішує, що життя його прийшов кінець. Викрав у приятеля револьвер, Максудов готується покінчити з собою, але раптом лунає стукіт у двері, і в кімнаті з’являється Рудольфе, редактор-видавець єдиного в Москві приватного журналу “Родина”. Рудольф читає роман Максудова і пропонує його видати. Максудов непомітно повертає вкрадений револьвер,
Нарешті роман надрукований, і Максудов отримує кілька авторських примірників журналу. У ту ж ніч у Максудова починається грип, а коли, прохворівши десять днів, він вирушає до Рудольфа, з’ясовується, що Рудольф тиждень тому виїхав до Америки, а весь тираж журналу зник. Максудов повертається в “Пароплавство” і вирішує складати новий роман, але не розуміє, про що ж буде цей роман. І знову одного разу вночі він бачить уві сні тих же людей, той же далекий місто, сніг, пліч рояля. Діставши з ящика книжку роману, Максудов, придивившись, бачить чарівну камеру, що виросла з білої сторінки, а в камері звучить рояль, рухаються люди, описані в романі.
Максудов вирішує писати те, бачить, та, почавши, розуміє, що пише п’єсу. Несподівано Максудов отримує запрошення від Ільчіна, режисера Незалежного Театру – одного з видатних московських театрів. Ільчін повідомляє Максудову, що він прочитав його роман, і пропонує Максудову написати п’єсу. Максудов визнається, що п’єсу він вже пише, і укладає договір на її постановку Незалежним Театром, причому в договорі кожен пункт починається зі слів “автор не має права” або “автор зобов’язується”. Максудов знайомиться з актором Бомбардовим, який показує йому портретну галерею театру з висячими в ній портретами Сари Бернар, Мольєра, Шекспіра, Нерона, Грибоєдова, Гольдоні та інших, переміжними портретами акторів і співробітників театру.
Через кілька днів, прямуючи в театр, Максудов бачить біля дверей афішу, на якій після імен Есхіла, Софокла, Лопе де Вега, Шіллера та Островського варто: Максудов “Чорний сніг”. Бомбардьє пояснює Максудову, що на чолі Незалежного Театру стоять двоє директорів: Іван Васильович, який живе на Сивцевом Вражке, і Аристарх Платонович, мандрівний зараз по Індії. У кожного з них свій кабінет і своя секретарка. Директора не розмовляють одне з одним з 1885 року, розмежувавши сфери діяльність, проте це заважає роботі театру. Секретарка Аристарха Платоновича Поліксена Торопецька під диктовку Максудова передруковує його п’єсу. Максудов з подивом роздивляється розвішані по стінах кабінету фотографії, на яких Аристарх Платонович відображений в компанії то Тургенєва, то Писемського, то Толстого, то Гоголя.
Під час перерв у диктуванню Максудов розгулює по будівлі театру, заходячи в приміщення, де зберігаються декорації, в чайний буфет, в контору, де сидить завідувач внутрішнім порядком Пилип Пилипович. Максудов вражений проникливістю Пилипа Пилиповича, що володіє досконалим знанням людей, розуміє, кому і який квиток дати, а кому й не дати зовсім, залагоджує миттєво всі непорозуміння. Іван Васильович запрошує Максудова в Сивцев Вражек для читання п’єси, Бомбардьє дає Максудову настанови, як себе вести, що говорити, а головне – не заперечувати проти висловлювань Івана Васильовича у відношенні п’єси. Максудов читає п’єсу Івану Васильовичу, і той пропонує її грунтовно переробити: сестру герою необхідне перетворити на його мати, герою слід не застрелитися, а заколоти кинджалом і т. п., – при цьому називає Максудова то Сергієм Пафнутьевіч, то Леонтієм Сергійовичем. Максудов намагається заперечувати, викликавши явне невдоволення Івана Васильовича.
Бомбардьє пояснює Максудову, як треба було поводитися з Іваном Васильовичем: не сперечатися, а на все відповідати “дуже вам вдячний”, тому що Іванові Васильовичу ніхто ніколи не заперечує, що б він не говорив. Максудов розгублений, він вважає, що все пропало. Несподівано його запрошують на нараду старійшин театру – “основоположників” – для обговорення його п’єси. З відгуків старійшин Максудов розуміє, що п’єса їм не подобається і грати її вони не хочуть. Вбитому горем Максудову Бомбардьє пояснює, що, навпаки, основоположникам дуже сподобалася п’єса і вони хотіли б у ній грати, але там немає для них ролей: наймолодшому з них двадцять вісім років, а найстаршому героєві п’єси – шістдесят два роки.
Кілька місяців Максудов живе одноманітною нудним життям: щодня ходить до “Вісника пароплавства”, вечорами намагається складати нову п’єсу, проте нічого не записує. Нарешті він отримує повідомлення про те, що режисер Фома Стриж починає репетирувати його “Чорний сніг”. Максудов повертається в театр, відчуваючи, що вже не може жити без нього, як морфініст без морфію. Починаються репетиції п’єси, на яких присутній Іван Васильович. Максудов дуже старається йому сподобатися: він віддає через день прасувати свій костюм, купує шість нових сорочок і вісім краваток.
Але все марно: Максудов відчуває, що з кожним днем подобається Івану Васильовичу все менше і менше. І Максудов розуміє, що це відбувається тому, що йому самому зовсім не подобається Іван Васильович. На репетиціях Іван Васильович пропонує акторам грати різні етюди, на думку Максудова, абсолютно безглузді і не мають прямого відношення до постановки його п’єси: наприклад, вся трупа то дістає з кишень невидимі гаманці і перераховує невидимі гроші, то пише невидиме ж лист, то Іван Васильович пропонує герою проїхати на велосипеді так, щоб було видно, що він закоханий. Зловісні підозри закрадаються в душу Максудова: справа в тому, що Іван Васильович, 55 років займається режисерською роботою, винайшов широко відому і геніальну, на загальну думку, теорію, як акторові готувати свою роль, проте Максудов з жахом розуміє, що теорія ця непріложіма до його п’єсі. На цьому місці обриваються записки Сергія Леонтійовича Максудова.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)