Олександр Блок був символістом. Його вірші діялися із глибоким натхненням. Не відчути цього, мені здається, неможливо: вірші емоційні, символичны й зворушливі. А. А. Блок мав рідкий дарунок умінням донести до читача ідею автора. Внутрішній мир героя А. А. Блоку багатий почуттями самого автора. Блок скоряє щирістю. Якщо Олександр Олександрович захоплюється жіночою красою, герой боготворить Прекрасну Даму; якщо автор розчарований, герой переживає ті ж борошна гіркого прозріння. Мир ліричного героя це проекція миру сьогодення, у якому жив і затворів
автор. Тому він був і світлим і страшним. Можливо, непояснений страх передчуття поета, викликаний розумінням темряви реальності, і народжував “страшний мир”. Автор вірив у чудо, високе почуття, він відривався від реальності, творячи гарні вірші, але неминуче опускався на землю… і неважко представити, що почував поет у ці моменти. Це приносило в мир, створений А. А. Блоком, дисгармонію, спотворювало, робило його страшним, страхаючим. Це мир соціальної несправедливості, соціального зла: “И в жовтих вікнах засміються, що цих жебраків провели”. Такий мир, описаний у вірші “Фабрика”: Недвижний
хтось, чорний хтось Людей уважає в тиші. … Він мідним голосом кличе Зігнути змучені спини Внизу, що зібрався народ. …”Знову богатый злий і радий, знову принижений бедный”(“Танцю смерті”). Тут страждання не тільки щиросердечні, але й фізичні, тут приниження, гноблення. Так, наприклад, у вірші “На залізниці” залізниця символізує дорогу життя, по якій їде поїзд, у вікнах якого особи людей “сонні, з рівним поглядом”, байдужні. А “під насипом, у рові некошеному” образ приниженої жінки, роздавленої колісьми цього самого поїзда, цією страшним життям. Зараз хотілося б згадати образ Прекрасної Дами й зрівняти із приниженою істотою, роздавленою цією реальністю “страшним миром”. “Страшний мир” бездуховний. У ньому самотньо й тісно будь-якій людині з душею поета, у ньому просто не передбачено місця для душі. У своїй Творчості Блок шукала вихід із цього миру, шукав істину. Я вважаю, що подібна мрія знайти істину споконвічно приречена. Трагедія поета в розумінні ілюзорності подібної мрії. Зрозумів це А. А. Блок у вірші “Незнайомка”, у якому він в образі прекрасної Незнайомки намагається розгадати таємницю життя. Незнайомка тут персоніфікує якийсь ідеал, таємницю. Наприкінці вірша рядок трагічного протверезіння реальністю, здача: “Я знаю: істина в провині!”. “Страшний мир” сьогодення вбиває в людині Людини, наводить страх, згуртовує: “И п’яниці з очами кроликів “In vino veritas!” кричать”. У цьому світі герой смертельно утомлюється, умирає душею: Як важко мерцеві серед людей Жив і жагучим причинятися! Але треба в суспільство втиратися, Приховуючи для кар’єри брязкіт костей. У вірші(із циклу “Танцю смерті”) ліричний герой “мрець”, якого по-справжньому вже ніщо не цікавить, всі навколо для нього дурні, що радуються життєвим дрібниці (герой поспішає на вечір, де “його дарують посмішкою прихильною господарка-дурка й чоловік-дурень”, де доводиться вести “умовно-світські мовлення”), саме ці люди ще “живі”. “Мрець” “шепотить незначні мовлення, чарівні для живі слова”. Мир цей страшний нудьгою, зумовленістю й однобічністю. Герой робить над собою зусилля, зображуючи радість миру, у якому смертельно розчарований: “Живим, живим здаватися повинен він!”. Тут видна роздвоєність героя. Одна його частина “мертва”, розчарована, вона вже зневірилася у існування сьогодення, щирого щастя, у можливість знайти щастя. А друга це тільки оболонка, тіло, що Алл С о ч. Р У ще дихає, ходить, говорить серед “живих”. Розум живий, а душу… роздавлена цим “страшним миром” правдою життя, миром, що людина сам і створив. Причому створював його поступово, свідомо. По суті, людина сам себе прирік на подібне положення. Мені здається, ця дорога може привести тільки в тупик. Напевно, це почуває й герой А. А. Блоку приреченість: Ніч, вулиця, ліхтар, аптека, Безглузде й тьмяне світло. Живи ще хоч чверть століття Все буде так. Результату немає.
