СТІВЕНСОН, Роберт Льюїс

(1850 – 1894)

СТІВЕНСОН, Роберт Льюїс (Stevenson, Robert Louis – 13.11.1850, Единбург – 03.12.1894, о. Уполу, Самоа) – англійський письменник.

Стівенсон народився в родині морського інженера. З діда-прадіда Стівенсони були будівниками маяків і винахідниками. Головною справою життя Томаса Стівенсона, батька майбутнього письменника, було будівництво маяка Скеррівор. Близькість моря, вітрила і хвилі, суворі рифи – все це згодом позначиться на творчості письменника. Єдина і вкрай хвороблива дитина, він протягом всього свого життя слабував на сухоти

і ніколи не почував себе цілком здоровим.

До тринадцяти років здоров’я хлопчика трохи зміцнішало, і його влаштували на навчання до закритої школи. Поїздки по Шотландії під час літніх канікул залишили глибокий слід у душі хлопця: розповіді про корабельні аварії, невблаганні буруни, гірські вершини розвивали уяву майбутнього письменника. Стівенсон палко полюбив рідний край, його природу та історію. Згодом він напише про Шотландію оповідання та нариси, вірші та романи, підготує обробки народних вірувань. Він з гордістю вважатиме В. Скотта своїм родичем, із суто хлоп’ячим потягом до романтики і пригод

тішитиме себе надією на те, що, можливо, він походить від Роб Роя, Мак Грегора або принаймні від його клану.

У 1867 р. Стівенсон вступив у Единбурзький університет і почав вивчати юриспруденцію на вимогу батька, вкрай засмученого відмовою сина продовжити родинну традицію і стати інженером. У студентські роки (1867-1873) його стосунки з батьком стали дуже складними. Стівенсон епатував “добропорядний” Единбург своєю богемною поведінкою, недбало вдягався, відвідував “прихистки гріха” – все це дратувало батька, і він спересердя навіть позбавив сина права на спадщину.

Стан здоров’я Стівенсона погіршився, і за порадою лікарів він поїхав на південь, у Францію. Непоквапом просуваючись незнайомими місцями від Дувра до Ментони, Стівенсон почав створювати свої перші подорожні нариси. Виявившись чудовим мандрівником, маючи гостре око і талант сходитися з людьми, Стівенсон у 1873 р. юнацькими подорожніми нотатками розпочав перелік своїх публікацій. Від цього часу і до самої смерті Стівенсон щороку публікуватиме бодай один новий твір. Життя у Франції було для Стівенсона щастям. Серед багатьох його захоплень цього періоду слід назвати середньовічну поезію.

Повернувшись додому після тривалого лікування, склавши випускні іспити з шотландського права й отримавши звання адвоката, Стівенсон сфотографувався у мантії та перуці, прибив на двері мідну шильду і почав вряди-годи навідуватися до “Парламентської зали”. Але доволі скоро він навіть перестав робити вигляд, нібито займається адвокатською практикою. Відтоді сенсом його життя стала літературна діяльність.

У1876 р. в життя Стівенсона увійшла Фенні Озборн. Коли вони зустрілися, їй було 36 років. Вона жила з дітьми окремо від чоловіка. Її доньці Белл на той час виповнилося сімнадцять (в останні роки життя Стівенсона, у Ваїлімі, на Самоа, вона стане вірним помічником і секретарем письменника), а син був школярем (Ллойду Озборну судилося стати для Стівенсона другом забав і першим слухачем багатьох його книг). Стівенсону тоді було 26 років. Він запропонував Фенні домогтися розлучення і вийти за нього заміж. Три з половиною роки минуло від часу їхньої першої зустрічі до одруження. Фенні була американкою, вольовою, розумною і “практичною” жінкою. Завдяки її зусиллям, урешті-решт, відбулося остаточне замирення Стівенсона із батьком.

Спочатку ж батьки, аби завадити цьому шлюбу, позбавили сина матеріальної підтримки. Але вони недооцінили силу його почуттів і забули про “кремінь” його характеру. Заради Фенні Стівенсон перетнув у корабельному трюмі океан, подолав двотижневу подорож в американському поїзді без спального вагона. Хворий, змучений, напівжебрак, він з’явився перед Фенні несподівано для неї самої, поставивши жінку у вельми скрутне становище. Він зазнав нестатків і злиднів, за крок від смерті (знову загострився туберкульоз), та все ж у травні 1880 р. змучені закохані нарешті взяли шлюб.

До Англії вони поверталися першим класом (всі видатки узяв на себе батько). Фенні одразу збагнула, що увійшла в солідну буржуазну родину з більш ніж пересічними статками: батько призначив їм хоч і скромне, проте достатнє для прожитку утримання, а навесні 1885 р. сім’я оселилася в будинку, подарованому Фенні Томасом Стівенсоном. Свій новий дім син на знак вдячності до батька назвав “Скеррівор”.

Усі ці роки Стівенсон невтомно і дуже багато працював, одна за одною виходили його книги. Навіть прикутий до ліжка після чергової горлової кровотечі – напівсліпий, із прив’язаною рукою, він не полишав літературної справи. Незважаючи на те, що здоров’я Стівенсона перебувало в критичному стані, його твори залишалися яскравими, сповненими оптимізму і мали великий успіх у читачів.

Смерть батька дозволила письменникові змінити своє життя. Спочатку він з родиною переїхав у Америку, а тоді винайняв яхту “Каско” і протягом семи місяців плавав у Південних морях. Морські мандри повернули Стівенсона до життя, він знову сповнився сил, міг спілкуватися з людьми, веслувати, їздити верхи, прорубувати дорогу в хащах. Життя видавалося письменникові чарівною казкою. У Південних морях скаженіли страхітливі шторми та шквали, а плавання між островами було вельми небезпечним… Але досвід показав, що тільки живучи поблизу екватора, Стівенсон почуває себе добре. Відтак він вирішив купити ділянку землі, і його вибір упав на Ваїліму (“П’ять річок”). Так до кінця своїх днів Стівенсон залишився жити серед тубільців, на острові Уполу, одному з островів Самоа. Він вивчав місцевий фольклор, дружив із тутешніми мешканцями, брав участь у їхньому житті, залюбки їздив верхи і багато працював не лише за письмовим столом, а й фізично.

Ще за життя Стівенсон став легендою. Творцем цієї легенди значною мірою був він сам. На острови Океанії, де жив письменник, вирушали юрми прочан. У його домі подовгу гостювали друзі. В урочистих випадках прислуга Стівенсона пишалася у розфарбованих королівськими барвами пов’язках на стегнах. Інтерес до постаті Стівенсона, до його життя на островах, до його пригод був величезним. (Навіть Д. Голсуорсі ризикнув податися у нелегку і неблизьку дорогу). Стівенсон створив навколо себе пригодницький світ, а його життя тільки посилювало враження від написаних ним книг. Сага життя Стівенсона була наче додатком до його творів.

Стівенсони були на Самоа “першими громадянами”. Тубільці шанували Стівенсона, називаючи Тузіталою, тобто Співцем. Вожді острова розчистили до будинку Стівенсона “дорогу люблячих сердець”, “дорогу вдячності”. 13 листопада 1894 р. Стівенсону виповнилося 44 роки, з цієї нагоди на острові відбулося свято. А 3 грудня, займаючись домашніми справами, Стівенсон раптом упав – крововилив у мозок. Через дві години він помер. Поховали Стівенсона вельми романтично – його могила розташована на вершині гори Веа, звідки навсібіч, доки сягає око, прослалися води Тихого океану. Щоби віддати останню шану Тузіталі, місцеві жителі повільно просувалися вгору крутими схилами гори, у цілковитому мовчанні сокирами і мотиками прокладаючи шлях до місця, яке вибрав для своєї могили сам письменник. На надгробкові Стівенсона, згідно із його заповітом, вибито вірш поета “Реквієм”:

Під зірками небосхилу

Покладіть мене в могилу.

Я любив цю землю милу,

Жив щасливий, вмер щасливий.

І на камені простому

Викарбуйте ви потому:

Повернувсь моряк додому,

З пагорбів прийшов мисливий.

(Пер. М. Стріхи)

Після смерті Стівенсона було видано 30 томів його творів. Талант письменника яскравий і багатогранний, він працював у найрізноманітніших жанрах – романи, оповідання, подорожні нариси, повісті, вірші, есе, п’єси. Простежуючи основні етапи становлення стівенсонівського “романтизму” (це поняття все-таки варто брати в лапки, щоби відрізняти його від власне романтизму, літературної течії початку XIX ст.), передусім слід згадати перші дві книги Стівенсона: “Подорож всередину країни” (“An Inland Voyage”, 1878) та “Мандри з віслюком у Севеннах” (“Travels with a Donkey in Cevennes”, 1879). У цих творах Стівенсон проявив себе як вправний нарисовець і блискучий стиліст. На основі кумедних непорозумінь, подорожніх пригод, випадкових зустрічей, не надто цікавих подій він створив сповнені чару оповідки, у яких відчувається свіжість сприйняття, “жива душа” автора.

У літературно-критичних працях “Студії про добре знайомих людей та книги” (“Familiar Studies of Men and Books”, 1882), “Спогади і портрети” (“Memories and Portraits”, 1887) та ін. Стівенсон створив галерею літературних портретів. В одній із найкращих статей першого збірника, присвяченій В. Вітмену, С писав, що прагне “навчати народ радості”, що уроки ці “повинні лунати бадьоро та піднесено”, “повинні зміцнювати в людях мужність”. Відтак Р. Олдінгтон цілком слушно назвав літературні етюди Стівенсона про творчість Е. По, Ф. Війона, Шарля Орлеанського, Р. Бернса “маленькими шедеврами”.

Блискуча стівенсонівська іронія проявилася у двотомній збірці оповідань Нові арабські ночі” (“New Arabian Nights”, 1882), яку письменник написав, наслідуючи знамениті арабські казки “Тисячі та однієї ночі”. Це дотепна і змістовна пародія на пригодницьку літературу, на усталені у ній шаблони. Основу другого тому цього видання складають оповідання “Нічліг Франсуа Війона” та коротка повість “Будинок на дюнах” (“The Pavilion on the Links”), які не мають нічого спільного із задумом казок, проте потрапили до другого тому, вочевидь, із суто видавничих міркувань. Це своєрідне продовження літературного дослідження про життя Ф. Війона, французького поета XV ст., спроба розглянути його характер на тлі умов життя. Ці два твори дають змогу ясно відчути самобутність стівенсонівського неоромантизму.

Світову славу Стівенсону приніс роман “Острів скарбів” (“Treasure Island”, 1883). Книга належить до жанру пригодницької літератури для підлітків і серед книг цього типу, безперечно, займає почесне місце. До історій про скарби та піратів, убивства та шторми Стівенсон звернувся на догоду Ллойду, який виявився добрим “натхненником”: його смак розділяють підлітки всіх поколінь.

В “Острові скарбів” Стівенсон знайшов шлях до невичерпно-нев’янучого успіху. Роман десятки разів видавався у багатьох країнах світу. Стівенсон є також автором збірки “Дитячий сад віршів” (“A Child’s Garden of Verses”, 1885). У ній відчувається рука майстра, яка торкнула дитячий малюнок:

Усюди дощ, він ллє на сад,

На синій ліс в імлі,

На наші парасольки та –

В морях – на кораблі.

І здається, ніби дуже легко визирнути у вікно, подумки абстрагуватися від мокрого листя і знайомих парасоль, побачити морські простори та вітрила. Здається, що для цього потрібно лише підняти голову і відірвати погляд від буденності. Своїми творами Стівенсон рятує від марноти буднів. Він любив поезію, замолоду змагався з друзями у створенні віртуозних середньовічних форм, писав вірші для дітей. Окремі його вірші увійшли в антології англійської поезії.

Морально-етичні проблеми цікавили письменника протягом усього його життя. У їхньому вирішенні він спирався як на традицію романтиків, так і певною мірою на творчість Ф. Достоєвського. Проблему добра і зла у людській натурі Стівенсон розкриває у повісті “Химерна історія доктора Джекіла та містера Гайда” (“The Strange Case of Dr. Jekyll and Mr. Hyde”, 1886) на темі роздвоєного існування головного героя. Успішний, розпещений заможністю та розкошами доктор Джекіл, вдавшись до пильного самоспостереження, зумів дивовижним способом за допомогою чарівного зілля виділити в самостійну істоту втілення своїх найниціших поривань. Так з’явився на світ жахливий містер Гайд, злочини якого призвели до зловісних наслідків: зло витіснило добро в натурі доктора Джекіла, і герой гине. Його самогубство свідчить про те, що ті краплини людяності, які ще залишалися у ньому, повстали проти зла та жорстокості. Ця книга мала грандіозний успіх серед читачів, саме той успіх, заради якого Стівенсон працював усе своє життя.

Стівенсону також належать романи “Викрадений” (“Kidnapped”, 1886), “Катріона” (“Catriona”, 1893), “Чорна стріла” (“The Black Arrow”, 1888), “Господар Баллантре” (“The Master of Ballantrae”, 1889). У цих пригодницьких книгах автор часто використовує історичний матеріал, але історія для нього лише фон, на якому він зображає гострі драматичні ситуації та характери мужніх людей.

В останні роки життя Стівенсон, живучи на Самоа, написав збірку оповідань “Вечірні острівні бесіди” (“Island Night’s Entertainment”, 1893), у якій правдиво змалював побут і традиції мешканців Океанії. Нариси, що увійшли до книги “У південних морях” (“In the South Seas”, 1896), настільки захопливі, що розумієш, чому іноді їх читають навіть охочіше, ніж “Острів скарбів”. Люди, які особисто знали Стівенсона, стверджували, що слухати його було ще цікавіше, як читати його твори. Вельми цікавим є й листування Стівенсона. Серед його адресатів Т. Гарді, Дж. Мередіт, Г. Джеймс, А. Конан Дойл, Джером К. Джером. Людська чарівність Стівенсона особливо відчутна у його листах з “островів”, написаних в останній період життя.

Стівенсон був беззастережно відданим своїй письменницькій справі, він не припиняв роботи навіть тоді, коли хвороба приковувала його до ліжка, коли паморочилася від слабкості голова і мучив кашель… Коли йому забороняли говорити і він був змушений вдаватися до абетки глухонімих – так він часто диктував Беллі свої останні твори.

Творчість письменника добре відома у нашій країні. Для нас він залишається передусім дитячим письменником, автором однієї книги – “Острова скарбів”. Російський письменник Л. Борисов написав роман про Стівенсона “Під прапором Катріони” (1957). Але, на жаль, історія, яка стала сюжетною основою цієї книги, документально не підтверджена. Крім того, варто згадати і про те, що чимало творів Стівенсона були екранізовані.

Українською мовою ряд творів Стівенсона переклали Є. Крижевич, М. Новикова, Р. Доценко, П. Таращук, Ю. Лісняк, Ю. Корецький, О. Терех, М. Стріха та ін.

О. Рокаш