Стислий переказ твору “Наймичка” (1845)
Жанр – поема.
Ідейно-художній зміст
Т. Шевченко звертається до Теми трагічної долі української жінки. У центрі твору – жінка з багатого роду Ганна, яка, народивши дитину-безбатченка, підкинула її самітнім Трохиму і Насті, а вже через рік, змінивши ім’я, попросилася до них у найми. Материнське серце щеміло від болю за свою дитину. Жінка стає наймичкою тільки для того, щоб бачити свого сина. Автор глибоко розкриває суть душевної драми матері через психологічну роздвоєність героїні. Найяскравіше образ розкривається в побутовому
Стислий переказ твору
У неділю на світанку в полі на могилі, мов тополя, похилилась молодиця. Пригортаючи щось до себе, вона гірко оплакувала свою долю: “Ой тумане, тумане – мій латаний талане! Чому мене не сховаєш отут серед лану?”. Є у неї і батьки, і брат, сама вона багатого роду. Та довелося покинути рідну оселю, бо зганьбила себе, народивши сина-безбатченка. Бідолашна підвелась і, ридаючи, пішла полем, співаючи сумної пісні про вдову, що втопила своїх синів у Дунаї.
На багатому хуторі, у гаї над ставом, жило старе подружжя. Жили вони у злагоді й достатку, Змалку удвох пасли ягнята, виросли
Сидячи в неділю на призьбі, Трохим розмовляв з Настею саме про те, що їм боліло: “А хто нас, Насте, поховає, як помремо?” “Сама не знаю! Я все оце міркувала, та аж сумно стало…
Раптом старі почули плач дитини. Вони побігли до перелазу і побачили сповите й вкрите новенькою свитиною немовля. Подружжя дуже зраділо дитині, як негаданому подарунку долі. Трохим кинувся за кумами, знайшов їх на радощах аж три пари, і ввечері того ж дня охрестили дитину, назвавши Марком.
Минув рік. Старі доглядали хлопчика як рідного сина. Аж ось на хутір прийшла молода, білолиця й чорноброва молодиця проситися до них у найми. Настя з Трохимом, порадившись між собою, взяли наймичку, бо їм самим вже важко було поратися по господарству та ще й виховувати малого Марка.
Молодиця зраділа, що її беруть, так, “ніби з паном повінчалась”. Встигала все: і у хаті, і надворі, і коло худоби. Та найбільше уваги приділяла дитині, упадала коло неї, начебто була її Мати. Старі дивувалися з цього і дякували за неї Богові. А Ганна щовечір тайкома плакала і кляла свою долю. Уранці ж втішалася, бо малий Марко простягав до неї рученята і звав мамою.
Пройшло чимало літ. Поховали бабу Настю, тяжко пережив цю втрату дід Трохим. Але “прогуло прокляте лихо, та й заснуло”. Марко виріс, став чумакувати. Старий вирішив оженити сина і порадився з наймичкою. А Ганна сказала, що треба спитати самого Марка.
Розпитали, заслали старостів. Старости повернулися з рушниками. “Панну у жупані, таку кралю висватали, що хоч за гетьмана, то не сором. Отаке-то диво запопали!”,
Зайшла Мова про те, коли і де вінчати, як справляти весілля. І Трохим спитав, хто буде за мати, бо не дожила до цього часу Настя, Старий залився сльозами, а наймичка схопилась за одвірок і мало не зомліла, тихо шепочучи: “Мати… Мати… мати!.
За тиждень готувалися до весілля. Попри благання старого та сльози Марка, Ганна відмовилася сидіти як мати за весільним столом і пішла на прошу до Києва: Вона так пояснила Маркові своє рішення: “Ні, Марку, ніяко мені матір’ю сидіти: то багаті люде, а я наймичка… ще й з тебе сміятися будуть”.
Справили пишне весілля. А у Ганни, як прийшла у Київ, не вистачило грошей на моле-бен святій Варварі, і вона найнялася носити воду до міщанки. На зароблені гроші купила Маркові в печерах святу шапочку, шоб не боліла голова, а невістці перстень від Варвари.
Помолившись святим у лаврі, наймичка повернулась на хутір, де її радо зустріли. Посадили за стіл, нагодували, розпитали про Київ і поклали відпочити. Розчулена теплим прийомом, Ганна заплакала.
Тричі ходила наймичка в Київ на прощу. Проводжаючи її вчетверте, Катерина просила не баритися, “бо без неї в хаті якось сумно, ніби мати покинула хату”.
Після Першої Пречистої Трохим сидів собі на призьбі і бавився з онуками хлопчиком Карпом та дівчинкою Яринкою. Раптом у двір зайшла наймичка. Старий з дітьми побігли її зустрічати. А Ганна відразу спитала, чи не повернувся з чумаками Марко. Почувши у відповідь “в дорозі ще й досі”, вона сказала, що нездужає і боїться не дочекатися його.
З торби витягла гостинці: хрестики, дукачики, намисто, образок Яринці, коників та соловейка Карпові, Катерині уже четвертий перстень святої Варвари, дідові – три освячені свічечки. А собі й Маркові нічого, бо не стало грошей, а заробити вже була не в силі. Навіть півбубличка, що залишилися, вона віддала дітям.
Катерина прийняла Ганну як рідну мати: помила їй ноги, посадила полуднувати, але наймичка не пила й не їла, просила тільки замовити у церкві молебен за Марка, щоб не захворів і скоріше повертався додому.
Хвору причащали, намагалися всіляко полегшити її стан, та нічого не допомагало. Трохим дуже побивався за нею, а Катерина не відходила від наймички ні вдень, ні вночі. Ганні дедалі гіршало, і вона щогодини питалася про Марка.
А Марко, не поспішаючи, їхав, додому. Віз усім дорогі подарунки, не забув і наймичку. Лочувши, що Марко вже у дворі, Ганна наказала Катерині швидше вести його в хату, а сама стала тихо-тихо читати молитву, дякуючи Богові за те, що діждалася.
Катерина привела Марка до Ганни і на прохання хворої залишила її удвох з ним. Лише перед смертю Ганна наважилася відкрити йому свою таємницю: “Прости менеї Я каралась весь вік в чужій хаті… Прости мене, мій синочку! Я… я твоя мати”.
Почувши це признання, Марко зомлів, а коли прийшов до тями, мати вже була мертва.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)