Стислий переказ повести Гоголя: Тарас Бульба

До старого козацького полковникові Тарасові Бульбі приїжджають після випуску з Київської академії два його сини – Остап і Андрій. Два дужих молодці, здорових і міцних осіб яких ще не стосувалася бритва, збентежені зустріччю з батьком, що жартує над їхнім одягом недавніх семінаристів. Старший, Остап, не витримує глузувань батька: “Хоч ти мені й батька, а як будеш сміятися, то, їй-богу, поколоброджу!” І батько із сином, замість вітання після давньої отлучки, зовсім нешуточно тузять один одного стусанами. Бліда, сухорлява й добра мати намагається

образумить буйного свого чоловіка, що уже й сам зупиняється, задоволений, що випробував сина. Бульба хоче в такий же спосіб “поприветствовать” і молодшого, але того вже обіймає, захищаючи від батька, мати.

З нагоди приїзду синів Тарас Бульба скликає всіх сотників і весь полковий чин і повідомляє про своє рішення послати Остапа й Андрія на Січ, тому що немає кращої науки для молодого козака, як Запорізька Січ. Побачивши молодої сили синів спалахує військовий дух і самого Тараса, і він вирішується їхати разом з ними, щоб представити їх всім старим своїм товаришам. Бідна мати всю ніч сидить над

сплячими дітьми, не стуляючи око, бажаючи, щоб ніч тяглася як можна довше. Її милих синів беруть від її; беруть для того, щоб їй не побачити їх ніколи! Ранком, після благословення, що отчаялись від горя матір ледве відривають від дітей і несуть у хату.

Три вершники їдуть мовчачи. Старий Тарас згадує своє буйне життя, сльоза застигає в очах, що посивіло голова похнюпиться. Остап, що має суворий і твердий характер, хоча й, що озлобився за роки навчання в бурсі, зберіг у собі природну доброту й торкнуть сльозами своєї бідної матері. Одне тільки це його бентежить і змушує задумливо опустити голову. Андрій також важко переживає прощання з матір’ю й рідним будинком, але його думки зайняті спогадами про прекрасну полячку, що він зустрів перед самим від’їздом з Києва. Тоді Андрій зумів пробратися в спальню до красуні через трубу каміна, стукіт у двері змусив полячку сховати молодого козака під ліжко. Татарка, служниця панночки, як тільки пройшло занепокоєння, вивела Андрія в сад, де він ледь урятувався від двірні, що прокинулася. Прекрасну полячку він ще раз бачив у костьолі, незабаром вона виїхала – і зараз, потупивши ока в гриву коня свого, думає про неї Андрій.

Після довгої дороги Січ зустрічає Тараса із синами своїм розгульним життям – ознакою запорізької волі. Козаки не люблять витрачати час на військові вправи, збираючи лайливий досвід лише в запалі битв. Остап і Андрій кидаються із всею палкістю юнаків у це розгульне море. Але старому Тарасові не по душі дозвільне життя – не до такої діяльності хоче готовити він своїх синів. Зустрівши з усіма своїми співтоваришами, він все придумує, як підняти запорожців у похід, щоб не витрачати козакую молодецтво на безперервний бенкет і п’яні веселощі. Він умовляє Козакові переобрати кошового, котрий тримається миру з ворогами козачества. Новий кошовий під напором самих войовничих Козаков, і насамперед Тараса, вирішується йти на Польщу, щоб відзначити все зло й посоромлення віри й козацкой слави.

І незабаром весь польський південний захід стає добычею страху, що біжить наперед слуху: “Запорожці! Здалися запорожці!” В один місяць у битвах змужніли молоді козаки, і старому Тарасові любо бачити, що обоє його сина – серед перших. Козацкое військо намагається взяти місто Дубни, де багато скарбниці й богатых обивателів, але зустрічають розпачливий опір гарнізону й жителів. Козаки осаджують місто й чекають, коли в ньому почнеться голод. Від нема чого робити запорожці спустошують околиці, випалюють беззахисні села й неприбрані хліби. Молодим, особливо синам Тараса, не подобається таке життя. Старий Бульба заспокоює їх, обіцяючи незабаром жаркі сутички. В одну з темних ночей Андрія будить від сну дивна істота, схоже на примару. Це татарка, служниця тієї самої полячки, у яку закоханий Андрій. Татарка пошепки розповідає, що панночка – у місті, воно бачила Андрія з міського вала й просить його прийти до неї або хоча б передати шматок хліба для вмираючої матері. Андрий навантажує мішки хлібом, скільки може віднести, і по підземному ході татарка веде його в місто. Зустрівшись зі своєї коханої, він відрікається від батька й брата, товаришів і вітчизни: “Вітчизна є те, що шукає душу наша, що миліше для неї всього. Вітчизна моя – ти”. Андрий залишається з панночкою, щоб захищати неї до останнього подиху від колишніх співтоваришів своїх.

Польські війська, прислані в підкріплення обложеним, проходять у місто повз п’яний Козаков, багатьох перебивши сплячими, багатьох зачарувавши. Ця подія озлобляє Козаков, що вирішують продовжити облогу до кінця. Тарас, розшукуючи зниклого сина, одержує страшне підтвердження зрадництва Андрія.

Поляки влаштовують вилазки, але козаки поки ще успішно їх відбивають. Із Січі приходить звістка, що під час відсутності головної сили татари напали на що залишилися Козакові і зачарували їх, захопивши скарбницю. Козацькое військо під Дубном ділиться надвоє – половина йде на виторг скарбниці й товаришів, половина залишається продовжувати облогу. Тарас, очоливши облогове військо, виголошує жагучу промову в славу товариства.

Поляки довідаються про ослаблення ворога й виступають із міста для рішучої сутички. Серед них і Андрій. Тарас Бульба наказує козакам заманити його до лісу й там, зустрівшись із Андрием віч-на-віч, убиває сина, що і перед смертю вимовляє одне слово – ім’я прекрасної панночки. Підкріплення прибуває до поляків, і вони розбивають запорожців. Остап полонений, пораненого Тараса, рятуючи від погоні, привозять у Січ.

Оправившись від ран, Тарас більшими грошима й погрозами змушує жида Янкеля тайкома переправити його у Варшаву, щоб там спробувати викупити Остапа. Тарас є присутнім при страшній страті сина на міській площі. Жоден стогін не виривається під катуваннями із грудей Остапа, лише перед смертю волає: “Батько! де ти! чи чуєш ти все це?” – “Чую!” – відповідає над юрбою Тарас. Його кидаються ловити, але Тараса вже й сліду нема.

Сто двадцять тисяч Козаков, серед яких і полк Тараса Бульбы, піднімаються в похід проти поляків. Навіть самі козаки зауважують надмірну лютість і жорстокість Тараса стосовно ворога. Так мстить він за смерть сина. Розгромлений польський гетьман Микола Потоцкий клятвено присягає не наносити надалі ніякої образи козацкому воїнству. Один тільки полковник Бульба не погоджується на такий мир, запевняючи товаришів, що прошені ляхи не стануть тримати свого слова. І він веде свій полк. Збувається його пророкування – зібравшись із силами, поляки віроломно нападають на Козаков і розбивають їх.

А Тарас гуляє по всій Польщі зі своїм полком, продовжуючи мстити за смерть Остапа й товаришів своїх, безжалісно знищуючи все живе.

П’ять полків під предводительством того самого Потоцького наздоганяють нарешті полк Тараса, що стало на відпочинок у старій розваленій міцності на березі Дністра. Чотири дні триває бій. Оставшиеся в живих козаки пробиваються, але зупиняється старий отаман шукати в траві свою колиску, і наздоганяють його гайдуки. Залізними ланцюгами прив’язують Тараса до дуба, прибивають цвяхами руки й розкладають під ним багаття. Перед смертю встигає Тарас крикнути товаришам, щоб спускалися вони до челнам, які зверху бачить він, і йшли від погоні по ріці. І в останню страшну хвилину думає старий отаман про товаришів, про майбутні їхні перемоги, коли вже не буде з ними старого Тараса.

Козаки йдуть від погоні, дружно гребуть веслами й говорять про свого отамана.

Автор: В. М. Сотників