Стійкість (за оповіданням “Доля людини” Шолохова)

Ім’я Михайла Олександровича Шолохова відомо у всьому світі. Він зіграв видатну роль в світовій літературі 20 століть. Під час Великої Вітчизняної Війни перед письменником встало завдання: знищувати своїм повним ненависті словом ворога і укріплювати любов до Батьківщини у радянських людей. Ранньою весною 1946 року, тобто в першу післявоєнну весну, Шолохов випадково зустрів на дорозі невідому людину і почув його розповідь-сповідь. Десять років обдумував письменник задум твору, події тим часом йшли В минуле, а потреба висловитися все збільшувалася.

І ось в 1956 році за декілька днів був завершений расказ-епопея “Доля людини”. Вже само назву розповіді проводить величезне враження на читача, оскільки слово “доля” у той час було небажаним через те, що вено просочене містицизмом і указувало на предначертанність людського життя, на владу фатальних обставин над людьми. Це розповідь про велику стійкість і величезні страждання простої радянської людини. У головному героєві, Андрії Соколове, втілені з любов’ю риси російської вдачі, збагачені радянським способом життя: стійкість, терпіння, скромність, відчуття людської гідності, що злилося з відчуттям радянського патріотизму, з великою чуйністю на чужу біду.

Отже, автор малює перед читачем картину “першої післявоєнної весни”, символізуючої собою розквіт життя; найповніше це ілюструє торжество природи (“Подули теплі вітри, і вже через дві доби начисто оголилися піски лівобережжя Дону, в степу спухнули набиті снігом балки і балки, зламавши лід скажено розбурхалися степові річки, і дорогі сталі майже зовсім непроїзні, від води тягнуло вогкістю, терпкою гіркотою гниючої вільхи, а з дальніх прихоперских степів, що тонули в бузковому серпанку туману, легкий вітерець ніс одвічно юний, ледве уловимий аромат землі, що недавно звільнилася з-під снігу”). При цьому можна порівняти останні слова (“аромат землі, що недавно звільнилася з-під снігу”) із звільненням російської землі від фашистського гніту.

Але повернемося до розповіді. Далі автор знайомить нас з двома товаришами, які прямують в станицю Букановськую. Коли один з друзів переправляється че

Рез річку Гланку, то він зустрічає старого вояку-шофера. На цьому закінчується перша частина розповіді, тобто підготовка автором читача до особистої історії Андрія Соколова; за дві години розповіді перед нами проноситься ціле життя, а стислість оповідання лише підсилює драматизм. Доля Соколова повна таких важких випробувань і страшних втрат (загинула вся його сім’я), що здається неможливо людині винести стільки горівши, що повалився на нього і не зламатися, не пасти духом.

А що ж читач дізнається з перших рядків про цю людину: “Незабаром я побачив, як із-за крайніх дворів хутора вийшов на дорогу чоловік. Він вів за руку маленького хлопчика, судячи по росту – років пяти-шести, не більше. Вони утомлено брели у напрямку до переправи, але, порівнявшись з машиною, підійшовши впритул, сказав приглушеним баском”.

Особливу увагу автор звертає на очі Соколова: “Я збоку поглянув на нього, і мені стало якось ніяково. Бачили ви коли-небудь очі, немов присипані попелом, наповнені такою невідбутною смертною тугою, що в них важко дивитися? Ось такі очі були у мого випадкового співбесідника”.

Плавно автор переносить нас в минуле головного героя, в якому ми дізнаємося про його щасливе довоєнне сімейне життя: дружина – “смирна, весела, догідлива, розумниця” і, як признається Андрій Соколов: “не було для мене красивіше і бажаніш її, не було на світі і ні”, а діти – радували: “все троє вчилися на “відмінно”, а старший Анатолій виявився таким здібним до математики, що про нього навіть в центральній газеті писали”.

До війни життя Андрія Соколова позбавлене якихось подвигів і звершень; зате, вона пронизана звичайним людським щастям: дружина, діти, будинок, робота – цінності, що виховали в героєві відчуття відповідальності за тих, хто знаходиться поряд.

Все, здавалося б, добре і життя славно йде своєю чергою, але все таки величезною чорною смугою проходить в розповіді героя війна. При цьому найбільш драматичною сценою є сцена прощання Андрія, що йде на фронт, з будинком і сім’єю “Проводжали мене всі четверо: Ірина, Анатолій, дочка Настенька і Олюшка. Всі хлоп’ята трималися по-молодецьки”, “- Скажи хоч слово на прощання”. “Вона і говорить, і за кожним словом схлипує: – Рідненький мій, Андрюша, не побачимося ми з тобою на цьому світі”. Відштовхнув я її легенький в плечі і кричу їй: – Та хіба так прощаються? Що ти мене завчасно ховаєш?!”, “До самої смерті, до останнього моєї години, помирати буду, а не пробачу собі, що тоді її відштовхнув!”

Війна зламала всі надії і мрії. Головний герой йде на фронт, де проявляє справжні чоловічі якості. “На те ти і чоловік, на те ти і солдат, щоб все витерпіти, все знести, якщо до цього потреба покликала”. Менше року служив Андрій Соколов, а вже був двічі легко поранений, але це не зупинило його: у травні 1942 р. він проявляє недужу відвагу, коли намагається доставити боєприпаси для гаубичної батареї. Цього разу успіх відвернувся від героя – його машина підірвана снарядом, сам він без свідомості, а коли приходить у відчуття, то із здивуванням виявляє, що він вже в полоні у фашистів.

Таким чином, Соколів потрапив в плін. Йому довелося випробувати нелюдські фізичні і духовні муки, тяготи, терзання (“До війни я важив вісімдесят шість кілограм, а до осені тягнув вже не більше п’ятдесяти. Одна шкіра залишилася на кістках, та і кістки-то свої носити було не під силу. А роботу давай, і слова не скажи, та таку роботу, що тягловому коню і те не в пору”). Два роки герой випробовував на собі жахи фашистського полону. Особливе місце у романі займає епізод в церкві, в’язницею, що стала, для полонених в першу ніч. Образ напівзруйнованого храму, мальований Шолоховим, ємко відображає ступінь руйнувань, принесений двадцятим століттям на російську землю. Тут читач зустрічає чотирьох героїв, що втілюють собою чотири варіанти поведінки людини в полоні: зрадника Крижнева, що намагається купити собі життя, видавши свого командира і самого взводу, покірливо чекає своєї долі, ревно віруючого солдата-християнина, що став мимоволі причиною загибелі ще чотирьох чоловік. Цим трьом героям протиставляється четвертий – воєн-лікар, який не відступає від своїх життєвих принципів і навиків професії, намагаючись полегшити хоч трохи страждання пленных (“і він далі пішов в темноті. Потихеньку питає: “Поранені є?”. Ось що означає справжній доктор! Він і в полоні, і напотемки свою велику справу робив”).

Дії Соколова в даній ситуації очевидні – він вбиває зрадника і врятовує життя взводу. Крижнев – перший, кого убив головний герой, йому складно зрозуміти причину свого вчинку, а єдиним вірним виправданням є те, що в мить, коли для порятунку необхідно бути, з іншими заразом, Крижнев протиставляє себе всім, прирікаючи себе тим самим на загибель.

Соколів терпляче зносив удари долі і сам наносив відповіді, проявляючи таким чином рідкісну стійкість, упевненість в своїх силах. Але головне, що допомагало вижити Андрію в таких важких для нього умовах – це думки про рідну сім’ю, про будинок, про те, що він повернеться і знову житиме які раніше. Герой не зломлений і намагається бігти з Познаньського табору військовополонених, куди Соколова незабаром переводять. Втеча виявляється невдалою, Андрія ловлять (“Голого, всього в крові привезли в табір. Місяць відсидів в карцері за втечу, але все-таки живий я залишився”). На початку вересня з табору під містом Кюстріном перекинули сто сорок дві люди, включаючи головного героя, в табір В-14, недалеко до Дрездена. Незабаром від ста сорока двох чоловік залишилося лише п’ятдесят сім із-за величезної норми вироблення “їм по чотири кубометри вироблення треба, а на могилу кожному з нас і одного кубометра через очі вистачить.” говорить той, що розсердився Соколів в своєму ешелоні і “якийсь негідник” доніс комендантові табору про ці мої гіркі слова. Саме після цього доносу відбудеться психологічний поєдинок між Соколовим і лагерфюррером Мюллером; тут з великою наочністю, розкривається відчуття власної гідності, величезна сила духу і витримка. Всі ці якості сильно дивують коменданта концтабору, створюється враження, що Мюллер навіть заздрить Соколову. Головний герой виходить з поєдинку зберігши гідність російської людини, з честю, не благаючи ворога про пощаду, але і не задирає його безрозсудна. Можна провести паралель між бенкетом німців з приводу узяття Сталінграду і етичною перемогою Соколова. Виводом є те, що ємкий образ Соколова, що вміщає в себе весь російський народ, бере перемогу.

“У 1944 році вивернули Німеччині скулу набік, і фашисти перестали полоненими гидувати”. Саме з цієї причини Соколів стає шофером у німецького інженера, завідувача спорудами зміцнень (“Тижнів два возив я свого майора з Потсдама до Берліна і назад, а потім послали його в прифронтову смугу на будівництво оборонних рубежів проти наших. І тут я спати остаточно розучився: ночі безперервно думав, як би мені до своїх на Батьківщину втекти”). Соколів придумує хитромудрий план втечі і в один прекрасний момент він бачить, що чекати більше не можна ні хвилини, виконавши свою задумку, Соколів долає межу боїв разом з німецькими інженерами, що знаходяться без свідомості. При цьому виникає цікава сцена, коли молодий солдат не визнає Соколова за свого.