СТЕРН, Лоренс

(1713 – 1768)

СТЕРН, Лоренс (Sterne, Laurence – 24.11.1713, Клонмель, Ірландія – 18.03. 1768, Лондон) – англійський письменник.

Творча спадщина Стерна невелика: два романи – “Життя й опінії Трістрама Шенді, джентльмена” (“The Life and Opinions of Tristram Shandy, Gentleman”, 1760-1767), “Сентиментальна подорож через Францію та Італію” (“A Sentimental Journey through France and Italy”, 1768), ранній сатиричний памфлет “Політичний роман” (“A Political Romance”) та “Щоденник для Елізи” (“The Journal to Eliza”, опубл. посмертно).

Літературна кар’єра Стерна розпочалася пізно.

У 1759 р. його ім’я лондонським читачам ще нічого не говорило; видавець, отримавши рукопис від провінційного йоркширського пастора, побоювався зазнати фіаско, та й сам Стерн попервах вважав за краще зберігати анонімність – два томи “Трістрама Шенді” побачили світ без підпису автора. Втім, мине лише рік, й ім’я Стерна – нової літературної знаменитості – не раз повторюватиметься і на сторінках журналів, і в літературних гуртках, і у великосвітських салонах. Серед його друзів – актор Гаррік, живописець Рейнолдс, інші знамениті сучасники.

“Мої мебльовані покої завжди переповнені

найродовитішими вельможами, які навперебій намагаються виявити свою прихильність до мене – навіть усі єпископи прислали мені привітання”, – так писав Стерн про свій успіх – раптовий, яскравий, приголомшливий. Він і поготів здається несподіваним та яскравим, тому що більша частина життя письменника минула осторонь від слави, у провінційному “усамітненні” – одноманітно й рівно. Двадцять два роки пастирської праці на парафії Саттон-он-де-Форест поблизу Йорка; заняття сільським господарством та торгівлею (не завжди прибутковою); доволі часто – поїздки до гамірного Йорка на міські асамблеї; вряди-годи – візити до сусіднього замку Скелтон до давнього університетського приятеля Холла-Стівенсона, де час спливав весело та безтурботно; одруження із Елізабет Ламлі, ексцентричність якої згодом переросла у божевілля (у будь-якому випадку, знамениті “Листи Йорика до Елізи” (“Letters from Yorick to Eliza”) присвячені не їй, а Елізі Дрейпер – останній пасії Стерна).

Коли Стерн спробує описати своє дитинство в автобіографічних нарисах, він пригадає нескінченні переїзди з одного міста до іншого, життя в казармах, куди призначали батька – прапорщика Роджера Стерна, котрий свого часу брав участь у війні за Іспанську спадщину і врешті дослужився до звання лейтенанта, щоправда, лише за три місяці до смерті. Майбутньому письменникові, здавалося, судилося повторити звичний для спадкоємців небагатих дворянських родин шлях: навчання в Кембриджі коштом заможних родичів, висвячення у духовний сан з надією колись отримати прибуткову парафію, протекція, яку надав Жак Стерн, канонік йоркського собору, і – парафія в Йоркширі.

Наприкінці 1761 р. здоров’я Стерна помітно погіршилося; він залишив Англію і в січні 1762 р. прибув у Париж, де його вже знали як автора модної книги, яку ще ніхто не читав (французький переклад “Трістрама Шенді” з’явиться вже після смерті Стерна), але про яку знають усі. У Парижі він відвідував салон П. А. Гольбаха, де часто бували Ж. Л. Д’Аламбер, К. А. Гельвецій, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро, Д. Юм. У 1764 р. Стерн знову повернувся у Лондон, щоби через рік вирушити на континент – в Італію, проїздом через Париж. Враження від цих двох подорожей (1762-1764, 1765-1766), вочевидь, і лягли в основу нового творчого задуму: Стерн розпочав роботу над “Сентиментальною подорожжю через Францію та Італію”. Перші два томи побачили світ у лютому 1768 p.; тоді ж передплатники отримали письмові запевнення, у яких йшлося про те, що книга буде закінчена – третій і четвертий томи будуть подані до друку одразу ж, як тільки дозволить стан здоров’я автора. Проте італійська частина “Подорожі” так і не була написана: 18 березня 1768 p. Стерн помер від сухот.

Дев’ять томів “Трістрама Шенді” публікувалися з грудня 1759 р. до січня 1767 р. попарно; 1-6-й з приблизно річними інтервалами; 7-8-й після трирічної перерви; 9-й – ще через два роки. Перші томи публіка сприйняла із захопленням: увесь тираж розійшовся за лічені тижні – до останніх томів поставилася стриманіше, купувала їх вже не так охоче.

“Трістрам Шенді”, яким би кепським він не був, – найкраща книга, написана англійцем за останні тридцять років”, – цей вислів, що на перший погляд видається парадоксальним, належить Д. Юму. Сказано дуже влучно і сказано головне: популярність першого роману Стерна значною мірою пояснюється саме тим, що це був вельми “неправильний” твір. “Трістрам Шенді” демонстративно порушував закони побудови сучасного йому роману – роману сюжетного, де композиційні зміни, як правило, є виправданими та мотивованими. На цьому тлі “Трістрам Шенді” здавався безладним, хаотичним, неможливим: замість послідовного розгортання подій – нерівна, стрибкоподібна розповідь; дія у будь-яку мить може зупинитися або урватися – лише тому, що оповідач раптом згадав, що він повинен був сказати набагато раніше, або перестрибнув через десять, сотню сторінок, “запозичивши” матеріал з наступного розділу чи тому. Оповідь не вміщається у задані рамки, вона є вибагливою і некерованою: Трістрам ніяк не може закінчити розпочату думку, як не може і народитися упродовж двох томів; герой з’являється на світ, коли третина книги вже написана, і досягає п’ятирічного віку, коли дев’ятий том уже на викінченні, – традиційний для англійського просвітницького роману й обіцяний самою назвою життєпис так і не відбувся.

Зроблено все, щоби читач відчув порушення канону, вловив оригінальність новацій: замість звичної романної сентенційності та повчальності – розлогі розмірковування про найнезначніші та несерйозні речі: про гудзики і петельки, дамські нічні сорочки чи розміри носа. Замість панорамного описання, розмаїття картин, дійових осіб і ситуацій – малий простір: Шенді-Хол та його нечисленні мешканці. Стерн обирає інший масштаб зображення, який дозволяє розгледіти позу, жест, міміку; навіть не розгледіти – роздивлятися: герої змушені на якийсь час завмирати в одному положенні – вибиваючи попіл із люльки або нахилившись до замкової щілини, – доки автор не забагне згадати про них після чергового відступу, а водночас – і про тривалість події та незручність пози, у якій він залишив своїх героїв, руйнуючи таким чином ілюзію умовності, замкнутості романного світу. Стерн майже не залишає шансів повірити у цей “створений” світ: інтер’єр, у якому розгортається дія, може перетворитися на сценічні декорації; розповідь про події, що відбуваються в родині Шенді, може порушити зверненням до читача, який бере участь в обговоренні деталей і побудови роману, висловлює власну думку або звертається до оповідача із запитанням.

Закінчення роману також незвичайне, якщо згадати виразні фінали історій Д. Дефо, С. Річардсона, Г. Філдінга, Т. Дж. Смоллета: розповідь уривається, наче на півслові, з натяком на можливість продовження чи багаторазового повторення – вдалий варіант для роману, який не хотів стати сюжетно закінченим. “Незакінченим” не означає “незавершеним”. Трістрам сподівався розповісти набагато більше, ніж розповів насправді; але суть оповіді зовсім не у її подієвому аспекті: “Змістом роману стало сприйняття його форми” (В. Шкловський). Стерн написав роман про роман, і в цьому сенсі “Трістрам Шенді” – завершена цілість. Його непропорційність, надмірність увиразнювали романну форму, роблячи її відчутною, помітною. Стерн відмовився дотримуватися законів роману – і саме тому “Трістрам Шенді “може бути лише романом. Романом, а не “напівесе”, наприклад.

Для своїх героїв – наче підкреслюючи їхню химерність і примхливість – Стерн знайшов відповідне прізвище – Шенді (Shandy), що у йоркширському діалекті означає “людина з дивацтвами”, “без царя в голові”. У кожного з них своя дивна пристрасть – у Вальтера Шенді, дядька Тобі, Трістрама… Згодом з’явилися навіть відповідні новотвори: “шендирувати”, “шендизм”, “шендіанський”… Коли один із шанувальників Стерна надішле йому в дарунок “шендіанський” ціпок, Стерн зауважить: “Ваш ціпок є “шендіанським” головно у тому сенсі, що у нього не одне руків’я. Користуючись ціпком, кожен спирається на те руків’я, яке для нього найзручніше. У “Трістрамі Шенді” читачі спираються на те руків’я, яке пасує до їхніх пристрастей, їхнього невігластва або їхньої чутливості”.

Можливість неоднозначних інтерпретацій, багатоплановість твору – особливість не лише першого роману Стерна. Саме слово “sentimental”, використане у назві та стрижневе для всієї “Сентиментальної подорожі”, зберігає можливість різних змістових інтерпретацій, включаючи і найбільш звичну для сучасників Стерна (“сентиментальними” називали подорожі, які давали нагоду для роздумів і настанов), і менш звичну, новішу (подорож, яка виявляє особливості відчуттів героя – щирість, витонченість і т. п.), і зовсім оригінальну (українською мовою таку подорож можна було б назвати “чуттєвою”, “змисловою” – аж до “плотської”). У тексті ці інтерпретації то “виправдовуються”, то “знімаються”: витонченість і піднесеність зливаються з чуттєвістю, міркування перетворюється на насмішку, щирість змінюється фальшем – несталість для Стерна важливіша, ніж визначеність та однозначність.

Йорик долучає свою “Подорож” до традиції подорожніх замальовок і одразу ж відмовляється від традиційної побудови, пересуваючи назви географічних пунктів у підзаголовки (при цьому самі спостереження не залежать від маршруту руху), перебільшуючи безсюжетність – звичну рису подорожі (досить згадати, що книга починається фразою, вихопленою з контексту, і закінчується буквально на півслові).

Для подорожніх нотаток другої половини ХУІІІ ст. цікавим є не стільки факт сам по собі, інформативність матеріалу, скільки манера розповіді, спосіб нарації. У Стерна постать оповідача не просто помітна – він, за висловом В. Теккерея, “не дає читачеві спокою”, “не зводить з нього очей”, “не дає йому вільно дихнути”. Раптом виявляється, що поданий діалог “не відбувся” (графічна близькість реально відокремлених реплік), деякі епізоди взагалі залишаються незавершеними. Пунктуація несподівана, навіть вельми смілива: одне окличне речення може “розпорошитися” на кілька фрагментів-вигуків, не кажучи вже про улюблений стернівський знак – “тире”. Діалог нерівний: пряма мова, опосередкована, репліки французькою – дистанція міх “своїм” і “чужим” словом повсякчас змінюється – то зменшується, то збільшується, і ці “перебивання” якось особливо помітні через свою повторюваність і короткість самих реплік.

Розповідь Йорика – це особлива конструкція, виправдана вагомістю “дрібниць”: жартів, дотепів, анекдотів, цікавих історій… Саме непослідовність розповіді, підкреслена недбалість зв’язків, “неповага” до форми, гра з нею і є моментом виявлення оповідача, “сигнал” про його присутність. Принцип рухливості та несподіваності не лише став домінантою власне змістовного боку “Сентиментальної подорожі” (як писала В. Вулф: “Підводить до самого краю безодні душі, ми встигаємо похапцем зазирнути в її глибину, а вже через мить нас заносить до іншого її куточка, аби помилуватися зеленими пасовищами”); той самий принцип діє і на рівні структури твору. Зсув, зміна розповідних позицій іноді нагадує рух хустинки, якою почергово витирають сльози Йорик і божевільна Марія: одне, інше, щось іще… Дивне і не зовсім серйозне шарпання – але за законами “особливості” стернівського світу.

“Сентиментальна подорож” Стерна започаткувала традицію подібних творів у Англії, Франції, Німеччині, Іспанії. Втім, йдеться не так про безпосередній вплив, як про літературні умови, у яких цей вплив міг втілитися, про літературні процеси XVIII ст.

Ю. Верховська