Стефан Лієвич – образ “Нової людини” в українській літературі
Ольга Юліанівна Кобилянська, видатна українська письменниця і громадська діячка, не могла не замислюватися над тим, якою вона хоче бачити людину майбутнього.
З жінками тут усе зрозуміло, адже багато її творів присвячено саме цьому питанню (жінка правами і становищем у суспільстві повинна дорівнятися чоловікам), а от яким повинен стати чоловік, як удосконалюватися? На це питання письменниця дає відповідь хай і епізодичним, але важливим образом Стефана Лієвича.
Це студент-медик, який приїхав на канікули додому і познайомився з Оленою
А
Зате тягнувся до серйозних знань, до суспільно-корисної праці, такою ж хотів бачити і свою подругу, жінку взагалі: “Нехай озброюється кожна по можності, після обставин, а зброя їх… яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути!! Се – знання, Олено!”
Лієвич не сприймає того способу життя (пияцтво, картярство, фліртування, пліткарство), який веде багато молодих людей, як, наприклад, брат Олени Герман-Євген-Сидор. Він прагне видобути хлопця “з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такі молоді, залізли по вуха: а так ідете чимраз дальше до згуби!” Зате який він ніжний, турботливий, як палко кохає Олену, з якою порядністю і чесністю ставиться до неї. “Серденько, голубко, любко, рибчино”,- звертається до дівчини цей “великий та здоровий”, “справдішній московський ведмідь”, цілуючи “мало не кождий палець” коханої при розставанні перед від’їздом. У гордих і сильних, чутливих до краси, до музики людей і любов красива.
Ось сцена їхнього освідчення: “Посередині гри встав нараз і приступив до неї. Яка одинока незабутня хвилина! В якім неописанім зворушенню находився він тоді – звичайно спокійний, гордий! Признання його тодішнє було лиш відгомоном тої музики – скована пристрасть. А вона? Найніжніші нерви дрожали, тремтіли в ній. А вже обоє носили в серцю любов, однак і обоє були горді, вразливі, і одне не хотіло другому признатись, аж поки він перший почав…
Не було се якесь упоєння, що їх обняло. Се була сила глибока, могуча, підіймаюча сила, котра не знає ніяких перепон, нічого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони і звичаї, і час з трудом збудували…”
Прощаючись, Стефан просить Олену: “Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фізично сильна, а тоді все легше перебувається”. Письменниця не ідеалізує свого героя і вкладає в уста Олени Ляуфер ще й таку характеристику Лієвича: “Він мав також свої блуди. Був нудний педант, був заздрісний, був гарячка…”
Гине Стефан Лієвич, як і личить романтикові (а ці риси ясно у нього виділяються), на полі бою – “набрався десь у шпиталі тифу і помер”, віддавши себе обраній справі до останку.
Головна героїня повісті ще не раз зустрічатиметься зі своїм коханим – у снах, у листах. Ось вони в Олениному сні-маренні “любовались собою і сперечались, а між тим шуміло море про стару звісну пісню, пісню про любов”, а ось останній лист Лієвича: “Любов таки найкраща з усього, що життя лиш має!” І це кохання для них – не просто почуття, пристрасть, а єднання душ і поглядів на життя, безкорисливість, взаємна повага, спільна боротьба за усе краще в собі, суспільно корисна праця. Таке можливе тільки у людей нового типу, які дотримуються принципів рівності чоловіка і жінки, гідності Людини, що прагне повнокровного і суспільно значимого життя.
Отже, образом Стефана Лієвича Ольга Кобилянська, на наш погляд, розпочала галерею “нових людей”, показала ідеал майбутнього у стосунках чоловіка і жінки. І цей ідеал виявився таким привабливим, що ним захоплюватиметься ще багато поколінь читачів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)