Старицький “Облога Буші” (Скорочено) – Частина VII
Під кам’яним склепінням на греблі, саме під яловим спуском, що мався на повідь, була порожня місцина, яка льохом тяглась і під млин; з цих льохів було вийстя одно під лотоками, і в них засіла Вернидубова ватага з десяти левенців запеклих і завзятих у січі, і з тридцяти охочих, ще не окурених димом. Усі вони, зігнувшись, навколішках чи майже лежачи, тислись під темним склепінням у печері; тільки через вийстя досягав туди неповним променем світ, та й те на тепер було завалено каменем. Край самої продушини лежав Вернидуб і пильнував за ворожими рухами;
Вернидуб бачив, як праворуч від них уставлялися на греблі подужі гармати; гармашів коло них по його рахунку було чоловіка з сотню, а мо, й більш, та зараз же за греблею при гарматнім обозі вартувало з півтори сотні піхотинців. Найближчі ж загони головних потуг стояли за вузьким та стрімким узвозом сажнів за двісті від греблі, а кінниця бовваніла ще далі, сягаючи лівим крилом аж до хмарищ татарських.
Козаки на засідах чули, як з грюкотом та брязкотом з передків здіймались гармати, Як командував
– Доброго гостинця прислали наші, – засміявся тихо Вернидуб.
– То, певно, дядько Шрам так вітає, – зауважив сусіда.
– Авжеж, не хто, – підміцнив Вернидуб. А на греблі хтось басом ляско зіпав:
– Проворніш! Підніміть поранених і побитих! Наводь, намірюй на тих бестій першу й другу! Пильнуй! Готуй! От я їх, псів…
– Але ті бестії… молодець! Браво, браво! – проводив басові якийсь тенор.
Михайлик – невеличкий дерев’яний ківш для горілки. Вийстя – отвір.
Здригнулася гребля раз, два і грюком та громом заглушила козаків підвалі; два-три камені зірвалося з склепіння, і осипалась на спини козачі крем’яшня й глина.
Уже гавкнули, іроди! – прошипів Вернидуб, коли змовк гуркіт.
– А що, як нашим? Докинули? – цікавились найближчі до його.
– Не видко, братці; та, певно, докинуть – гармати у цих гаспидів добрі, здорові, – з нашого добра накували.
– Поскидаємо їх у воду! – гукнув Безвухий (у його таки справді одно вухо було ятаганом відтято).
– Пождіть трохи, хлопці, – почав був Вернидуб, а це як грюконе з шести гармат вибух – громом забив, враз його голос і так здвигонув мури й склепіння, що в деяких місцях засвітилися щілини.
Зараз за цим вибухом гримнув другий, далі третій… і почався страшенний пекельний гуркіт і гвалт; усі інші згуки згубились у йому; Козаки поніміли й поглухли; вони в цьому страшносудному громі тільки тілом вчували, як зрушалось повітря, як здвигалась земля і як з усіх боків їх посипало каміння. (…)
Вернидуб тим часом пильно зорив, як густий дим з пострілів по греблі туманом слався і заволікав її геть білої хмарою; коли вона непросяжною пеленою окрила все чисто, так що й найближчі очерети, й речі в їй потонули, Вернидуб підліз, розкидав награмасаний у пролазі камінь і стиха гукнув:
– Ану, тепер, хлопці, за мною – пора!
Ніким не помічені, сорок завзятців викралися з темного льоху і нишком по скосу за млином на греблю дістались. Тут було трохи-трохи не виявив їх ворожий вартовий, що безпечно собі люльку палив, так курінний похопився завчасу пронизати йому перса ножем і зупинити його сполоханий окрик на півгуку. (…)
– Постоїмо ж до краю, братці, за віру і вмремо, як лицарі, чесно! – по крикну в Вернидуб, ухопившись за міцний держак.
– Умремо, батьку, як слід! – відгукнулись товариші дружно.
Блиснули у руках у козачих кривулі, засвірготіли леза в повітрі блиском холодним, та на кожне ж з них впало десять других; розлігся в повітрі брязкіт від криці, хруст від келепів, хрип від прокльонів і стогін…
Сивий запорожець Безвухий уже чотирьох шляхтичів пишних Шаблею вклав, а лівицею встиг і двом німцям встромити кинджала, але догодила й йому криця шляхетська у лівий висок, і сп’янів козак від того чоломкання, випустив з дужої руки омочене у крові лезо і безвладно рухнув на землю. Молодий чорнобровий козак, що з ухмілкою постачав пообіруч смертельні дарунки, з ухмілкою ж поліг на Безвухого; страшенно захріп і рябий запорожець, закотивши під високий лоб свої очі орлині; повалився за ним услід і Лопата, не Постерігшися з Тилу кривулі, яка розпанахала йому спину аж до вірного серця…
Тільки двоє ще з Вернидубом стояло та третій, Безногий, все сидів ще між трупом і часами посилав у перса ворожі незрадливу кулю…
– Гей! Продаймо себе щонайдорожче! – крикнув Вернидуб і,
Зібравши останні сили, ринувся у окружню юрбу; за ним кинулись разом і два товариші.
Осатанівши від скаженого скруту, з нелюдською силою стали локшити ці леви все, що їх оточало: їх велетенські посіки розбивали надвоє голови, розкраювали молоді вродливі обличчя, розвертали перса могутні; поранені, покривавлені перебійці все ще рушали вперед під блискавками навислої над їх чолами криці… Але ось у одного товариша якось ліниво підвелась шабля угору, та на півколі зупинилась на мить і спустилась безсило додолу, другий товариш присів чогось і собі, самий тільки Вернидуб все ще махав перебитим геть лезом, аж ось і йому на голову впав з хрустом тяженний обух, та похитнувся дуб і поліг, зваливши розгоном свого мертвого тіла якогось шляхтича в смерть.
Озвірені, розсатанілі від страшного опору ляхи з ненавистю кинулись над козачим трупом знущатись і наскочили якось ще на живого Безногого. Завзятий ватажок батави підбіг до його перший, бажаючи живим узяти на дратівлю; але напівсконалий Безногий, що вже кров’ю зійшов, змертвілою, рукою підняв ще раз пістоля і послав ватажку у самісіньке серце кулю прощальну… Зблід молодий пан і посунувсь на руки жовнірам, та покотився до ніг його і Безногий, порубаний, посічений шаблями…
А плавці вже досягали до свого берега і радісно віталися з своїми братами, яким вони добре воза доклали; тільки-но двоє з найтяжче пораненим серед ставу барились і безнадійно задубілими на кригу руками гребли по зимній воді, що сніговою кашкою вже шерхла.
– Братці! Пустіть! – став нещасний проситись. – Все одно не
Дотягти вам мене…
– Як же так кинути? – сперечив йому підручний плавець, якому вже забивало дух від утоми. – Та, їй же Богу, мені на дні буде й спокійно, а ви й там станете у пригоді.
– Чи не правду пак каже Книш? – зауважив другий.
– Правду, братці, святу правду! – стогнав поранений. Все одно мені вже на світі не жити.
– Ну, так бувай здоров, друже, та нас жди! – попрощались товариші і кинули пораненого на волю; він зразу й пустився на дно, лишивши на плесі води кілька кіл, які розходились, коливаючись, і зникали навдалі знялась, полетіла козача душа за своїми подругами услід за Хмари високі до невідомих і недосяжних просторів…
(2 votes, average: 4.00 out of 5)