Старицький “Облога Буші” (Скорочено) – Частина III

Глуха ніч; проте у польськім обозі край намету коронного гетьмана Степана Потоцького жвавий клопіт і рух. Слуги з походнями нишпорять, бігають від мажі до мажі; випаковують і припаси, і начин всяке – куфи, барилки, пляшки; в обгорілій хатині приладнали кухарі з куховарством і край яскравого полум’я готують, печуть, рожні шкварять і лаються. Навкруги, під дрібним холодним дощем, не горять, а куряться вогнища; коло них в туманистих загравах кривавими плямами вбачаються постави людські, – інші лежать скорчившись, інші сидячи сплять, і тільки

де-не-де ходять між ними з рушницями пильні вартові.

А в спустошеній каплиці бенкет іде і варом кипить шляхетське життя. Розіслано на долівці дорогі килими; розставлено складні шкуратяні канапи й кріселка, розложено столи і білими обрусами вкрито; на них у срібних тяженних, нюрнберзької роботи, шандалах горять десятками свічі воскові; на срібній і золотистій посудині їх полум’я миготить і блискоче зірками, яскріє діамантами в кришталі. Сайгаки і голови з вепрів стоять на столі; розмаїті потравки, бігоси, лозанки парують і смачним пахом дратують охоту до їжі; у куфах, суліях, пляшках леліють ласкаво

та втішно і старки, й наливки, і заморські вина, і темні та густі сорокалітні меди. Слуги метушаться упадливо та улесно, підносячи більше та більше і вигадливих страв, і цілющого трунку.

На канапі, медвежою шкурою вкритій, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний – Потоцький, син старого Миколи Потоцького; що завершив сумно під Корсунем свою бойову славу. На йому довгі сап’янці з золотими острогами і срібна місюрка, а зверху наопаш – розкішний кармазиновий кунтуш з венеційського оксамиту, облямований горностаєм; на голові соболевий шлик з струсевим пером, що діамантом коштовним прип’ято. Многоцінне каміння яскріє і свіргоче йому на руках, і на застібках, і на піхвах прип’ятої до лівого боку дамаської шаблі. (…)

Попліч Потоцького справа сидить польний гетьман Лянцкоронський; він, навпаки, одягнений в звичайну бойову одіж; обличчя йому повне достойності й поваги; в очах, синіх, великих, світиться розум.

За ним сидить у сталевих шелягах воєвода Чарнецький, на всю округу – пекло і жах; від його мусянжового, загартованого в: боях обличчя віє холодом зимовим, з горбинкою ніс загнувся йому гаком, нагадуючи дзьоб у хижого птаха; в зеленастих очах яскріє сваволя і лютість.

Ліворуч почетне місце сина кримського хана Махмета-Гірея – на цей раз порожнє: він чогось не прибув на сьогоднішній бенкет.

Далі за столами по достотам міститься панство вельможне; убране в саєти, єдваби, злотоглави та в зброю блискучу, воно зібралося тут немов на мазура з пишними красунями панями та панянками, а не на воювання суворе. Деяким не вистачило стільців, так вони зірвали зі стін схизматські образи, положили їх тилом на зруби та на них розсілись. Одного образа вони дістать не здолали, бо високо висів, так він і зостався у них свідком єдиним.

Це дбаючи про холод і про вітер, що вривався в розбиті шибки і хитав тривожлйве полум’я свіч, обличчя у бенкетарів, розшарені старкою, та добрим венгерським, та литовськими медами, палали вогнем і світились звірячою втіхою.

І регіт, і вигуки, і скоромні вигадки, і дзенькіт склянок, і цокіт ножів – все змішалось у галас безладний та дикий.

– На моє здання, – провадив польний гетьман, запиваючи свою мову ковтками старого венгерського, – не слід нам затримуватися тут повними силами ради якоїсь там жмені ошарпаних гультіпак – і негоже, і мети нема, та й часу жаль: Беллона страх вередлива і за марнування часу помстить жорстоко.

– Найперше, – сьорбаючи сонливо з золотого келиха мед, суперечив йому гетьман коронний, – панська вельможність надуживає злегка правд оту: ця горстка наволочі нас затримать тут не зможе, а дасть тільки малий відпочивок і сяку-таку розривку…

– Не я, яснійший графе, надуживаю правдоту, не я, – підкреслив свої слова збуреним голосом Лянцкоронський. – Замок Буша – це орлине гніздо: воно недосяжне, спитайте хоч панаЧарнецького.

– Так, вельможний гетьмане, мій батько його будував, а він знався на справі вояцькій і винайшов виборну місцевість, – підкрепив пан Чарнецький.

– Тим краще, панове, – більше потіхи… але я доведу його вельможності, що над правдотою вчинено гвалт, – вів далі Потоцький, і в його масних очах заяскріла ненависть. – Вчора ми одного з того бидла скрутили, і він на сковорідці признався, що в пригороді засіла купка мізерна якоїсь рвані та втікачів-хлопів, а в вашому ухваленому замку – На мою думку (польськ.) – лишилась-но жонота сама, розуміє пан – самі кобіти, – це раз; в замку сховані усі добра, і козачі, і окольних селян, та й награбовані у поштивої шляхти, – це два; в замку, нарешті, ми наловимо живцем, молодиць і дівчат… а при наших похідних нуждотах, при січових голоднечах-постах воно не поміха, – це три; чи не так би то, лицарство славне?

– Правда, правда, яснійший графе! – загоготіла шляхта – Се

Головна річ, і по наших нужденних трудах, ой-ой, яка ласа!

– Даруйте, пане гетьмане… – почав було Лянцкоронський.

– Пшепрашам, вельможний пане, перервав його пан Потоцький, і польний гетьман, ображений, змовк.

– За кобіт і за любощі! – підняв келих Потоцький.

– Віват! – загримотіло навколо.

– Хоча й оті хлопки, вів далі, смакуючи губами, Потоцький, – Неелегантні, грубі, незграбні і кізяком тхнуть… але іноді, панове, я люблю дичину залежалу… Хе-хе-хе.

Всі звернули увагу на таке в лицарськім колі зухвальство – на оборону підлих схизматок, які у вельможної шляхти мались за найгидші, принижені тварі.

Зборонець був огрядний і стрункий – красень юнак; його біле, благородне чоло обмежали золотисто-каштановї кучері, на виразнім обличчі світились ласкою і відвагою сині очі.

– Хоча й лицарський повин боронити кобіт, але на цей раз, пане, твоя

Оборона занадто смілива і дражлива, – зауважив по невеликій паузі

Гетьман Потоцький.

– Даруйте мені, яснійший графе, що я насмілився тут виявити свою думку; але мене змалку наставили говорити правду усюди, – промовив з достотою молодий лицар, уклонившися гетьману низько.

– І я прошу вибачення за його, – додав Чарнецький, – тим паче, що він, на лихо собі, виховався у хлопів і не зміг ще досконально спізнати магнатських звичаїв і обичаїв.

– Яким робом міг шляхтич шанобний виховуватись у хлопів? – здивувався Потоцький.

– Дуже просто; ясний графе: якийсь із сих гайдамаків розбишака спалив, нібито з помсти за свою бидлиську сім’ю, у мого дівера хутір, вигубив цілу фамілію, і захопив гвалтом одного лишень хлопчика у полон, і повернув шляхетного сина на своє хлописько.

– Він мене мав не за хлопа, а за свого рідного сина, – поправив тремтячим від обурення голосом молодий шляхтич.

– Сором, пане! – по крикнув грізно Чарнецький. – Через тебе

Сороміцькою кров’ю спалахнув мій вид: не мати гонору і перед лицарством хвалитись своєю ганьбою, що був змушений гвалтом сином лічитись тієї родини, що твою матір, сестер і братів поконала…

У молодого шляхтича блиснули очі благородним вогнем, і він згорда відповів:

– За мене, пане воєводо, не знадобиться червоніти нікому: хоча мене вигодовано і виховано у хлопській сім’ї, але ті хлопи мене змалку вчили правди, і честі, й добра, вчили, по своїй вірі схизматській, і в дорозі людину вважати і битися з ним по-лицарськи чесно. (…)