Скорочено “Португальські листи” Гийерага по главах – Частина 1

Мариана береться за перо, коли гострий біль від розлуки з коханим стихає й вона поступово звикається з думкою, що він далеко й надії, якими тішив він її серце, виявилися “зрадницькими”, так що навряд чи вона взагалі тепер дочекається від нього відповіді на цей лист. Втім, вона вже писала йому, і він навіть відповів їй, але це було тоді, коли один лише вид аркуша паперу, що побував у нього в руках, викликав у ній найсильніше хвилювання: “я була настільки вражена”, “що втратилася всіх почуттів більш ніж на третя година”. Адже тільки

недавно вона зрозуміла, що обіцянки його були брехливі: він ніколи не приїде до неї, вона більше ніколи його не побачить. Але любов Марианы жива. Позбавлена підтримки, не маючи можливості вести ніжний діалог з об’єктом страсті своєї, вона стає єдиним почуттям, що заповнює серце дівчини. Мариана “зважилася обожнювати” невірний коханого все життя й більше “ніколи ні з ким не бачитися”.

Зрозуміло, їй здається, що її зрадник також “добре надійде”, якщо нікого більше не полюбить, тому що вона впевнена, що якщо він зуміє знайти “кохану більше прекрасну”, те палкої страсті, подібної її любові, він

не зустріне ніколи. А хіба пристало йому задовольнятися меншим, ніж він мав поруч її? І за їхню розлуку Мариана корить не улюбленого, а жорстоку долю. Ніщо не може знищити її любов, тому що тепер це почуття дорівнює для неї самого життя

Тому вона пише: “Любите мене завжди й змусьте мене вистраждати ще більше борошн”. Страждання – хліб любові, і для Марианы тепер це єдина їжа. Їй здається, що вона робить “найбільшу у світі несправедливість” стосовно власного серця, намагаючись у листах изъяснить свої почуття, тоді як коханий її повинен був би судити про неї по силі його власної пристрасті. Однак вона не може покластися на нього, адже він виїхав, покинув її, знаючи напевно, що вона любить його й “гідна більшої вірності”.

Тому тепер йому доведеться потерпіти її скарги на нещастя, які вона передбачала. Втім, вона була б настільки ж нещасної, якби коханий харчував до неї лише любов-подяка – за те, що вона любить його. “Я бажала б бути зобов’язаної всім єдино вашої схильності”, – пише вона. Чи міг він відректися від свого майбутнього, від своєї країни й залишитися назавжди поруч її в Португалії? – запитує вона саме себе, прекрасно розуміючи, який буде відповідь. Почуттям розпачу дихає кожний рядок Марианы, але, роблячи вибір між стражданням і забуттям, вона віддає перевагу перше. “Я не можу дорікнути себе в тім, щоб я хоч на одну мить побажала не любити вас більше; ви більше жалюгідні, чим я, і краще переносити всі ті страждання, на які я приречена, ніж насолоджуватися вбогими радостями, які даруют вам ваші французькі коханки”, – гордо заявляє вона. Але борошна її від цього не стають менше.

Вона заздрить двом маленьким португальським лакеям, які змогли піти за її коханим, “третя година сряду” вона розмовляє про нього із французьким офіцером. Тому що Франція й Португалія тепер перебувають у світі, чи не може він відвідати її й відвезти у Францію? – запитує вона улюбленого й відразу бере своє прохання назад: “Але я не заслуговую цього, надходьте, як вам буде завгодно, моя любов більше не залежить від вашого звертання із мною”.

Цими словами дівчина намагається обдурити себе, тому що наприкінці другого листа ми довідаємося, що “бідна Мариана втрачає почуттів, закінчуючи цей лист”. Починаючи наступний лист, Мариана терзається сумнівами. Вона на самоті переносить своє нещастя, тому що надії, що коханий стане писати їй з кожної своєї стоянки, звалилися

Спогаду про те, як легковагі були прийменники, на підставі яких коханий покинув її, і як холодний він був при розставанні, наводять її на думку, що він ніколи не був “надмірно чутливий” до радостей їхньої любові. Вона ж любила і як і раніше безумно любить його, і від цього не в силах побажати і йому страждати так само, як страждає вона: якби його життя було повно “подібними ж хвилюваннями”, вона б умерла від горя. Мариане не потрібно жаль коханого: вона подарувала йому свою любов, не думаючи ні про гнів рідних, ні про суворість законів, спрямованих проти черниць, що переступили устав. І в дарунок такому почуттю, як неї, можна принести або любов, або смерть

Тому вона просить коханого обійтися з нею як можна суворіше, благає його наказати їй умерти, тому що тоді вона зможе перемогти “слабість своєї підлоги” і розстатися з життям, що без любові до нього втратить для неї всякий зміст. Вона робко сподівається, що, якщо вона вмре, коханий збереже її образ у своєму серці. А як було б добре, якби вона ніколи не бачила його! Але відразу вона сама викриває себе в неправді: “Я усвідомлю, тим часом як вам пишу, що я волію бути нещасної, люблячи вас, чим ніколи не бачити вас”. Картаючись за те, що листи її занадто довгі, вона проте впевнена, що їй потрібно висловити йому ще стільки речей! Адже незважаючи на всі борошна, у глибині душі вона дякує йому за розпач, що охопив її, тому що їй ненависний спокій, у якому вона жила, поки не довідалася його. І все-таки вона дорікає його в тім, що, виявившись у Португалії, він звернув свій погляд саме на неї, а не на іншу, більше гарну жінку, що стала б йому відданою коханкою, але швидко утішилася б після його від’їзду, а він покинув би її “без лукавства й без жорстокості”. “Із мною же ви поводилися, як тиран, що думає про те, як придушувати, а не як коханець, що прагне лише до того, щоб подобатися”, – дорікає вона коханого

Адже сама Мариана випробовує “щось подібне до докорів совісті”, якщо не присвячує йому щомиті свого життя. Їй стали ненависні все – рідні, друзі, монастир. Навіть черниці торкнуті її любов’ю, вони жалують її й намагаються утішити. Поважна дона Бритеш умовляє її прогулятися по балконі, звідки відкривається прекрасний вид на місто Мертолу.

Але саме із цього балкона дівчина вперше побачила свого улюбленого, тому, наздогнана жорстоким спогадом, вона вертається до себе в келію й ридає там до глибокої ночі. На жаль, вона розуміє, що сльози її не зроблять улюбленого вірним. Втім, вона готова задовольнятися малим: бачитися з ним “від часу до часу”, усвідомлюючи при цьому, що вони перебувають “в одному й тій леї місці”. Однак відразу вона пригадує, як п’ять або шість місяців тому назад коханий з “надмірною відвертістю” повідав їй, що в себе в країні любив “одну даму”.

Можливо, тепер саме ця дама й перешкоджає його поверненню, тому Мариана просить коханого надіслати їй портрет дами й написати, які слова говорить вона йому: бути може, вона знайде в цьому “які-небудь причини для того, щоб утішитися або вболівати ще більше”. Ще дівчині хочеться одержати портрети брата й невістки коханого, тому що все, що “скільки-небудь прикосновенно” до нього, їй надзвичайно дорого. Вона готова піти до нього в служниці, аби тільки мати можливість бачити його. Розуміючи, що листа її, виконані ревнощів, можуть викликати в нього роздратування, вона запевняє коханого, що наступне послання її він зможе розкрити без усякого щиросердечного хвилювання: вона не стане більше повторювати йому про свою пристрасть

Не писати ж йому зовсім не в її владі: коли з-під пера її виходять звернені до нього рядка, їй думає, що вона говорить із ним, і він “трохи наближається до неї”. Отут офіцер, що обится взяти лист і вручити його адресатові, у четвертий раз нагадує Мариане про те, що він поспішає, і дівчина з болем у серце завершує виливати на папері свої почуття. П’ятий лист Марианы – завершення драми нещасної любові. У цьому безнадійному й жагучому посланні героїня прощається з коханим, відсилає назад його нечисленні подарунки, насолоджуючись тим борошном, що заподіює їй розставання сними.

“Я відчула, що ви були мені менш дороги, чим моя пристрасть, і мені було болісно важко побороти неї, навіть після того, як ваше неварте поводження зробило вас самих ненависним мені”, – пише вона Нещасна содрогается від “сміховинної люб’язності” останнього листа улюбленого, де той зізнається, що одержав всі її листи, але вони не викликали в його серце “ніякого хвилювання”. Заливаючись слізьми, вона благає його більше не писати їй, тому що вона не відає, як їй вилікувати від своєї безмірної пристрасті. “Чому сліпий потяг і жорстока доля прагнуть як би навмисно змусити нас обирати тих, які минулого би здатні полюбити лише іншу?” – задає вона питання, що свідомо залишається без відповіді

Усвідомлюючи, що вона сама викликала на себе нещастя, іменоване безмовною любов’ю, вона проте нарікає коханому, що він перший вирішив заманити її в мережі своєї любові, але лише для того, щоб виконати свій задум: змусити неї полюбити себе. Ледь же ціль була досягнута, вона втратила для нього всякий інтерес. І все-таки, поглинена своїми докорами й невірністю улюбленого, Мариана проте обіцяє собі знайти внутрішній мир або ж зважитися на “самий розпачливий учинок”. “Але хіба я зобов’язана давати вам точний звіт у всіх своїх мінливих почуттях?” – завершує вона свій останній лист


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Скорочено “Португальські листи” Гийерага по главах – Частина 1

Categories: Скорочені твори

Links