“Спільні риси у творчості Стендаля і Бальзака”
Становлення французького реалізму, починаючи з творчості Стендаля, відбувалося паралельно з подальшим розвитком у Франції романтизму. Показово, що першими, хто виступив з підтримкою і в основному позитивно оцінив реалістичні пошуки Стендаля і Бальзака, були Віктор Гюго (1802-1885) і Жорж Санд (1804-1876) – яскраві представники французького романтизму епохи Реставрації і революції 1830 року.
У цілому ж слід особливо підкреслити, що французький реалізм, особливо в період його становлення, ще не був замкнутою і внутрішньо завершеною системою. Він
Трактат Стендаля “Расін і Шекспір??”, а також передмову до “Людської комедії” Бальзака позначили основні принципи реалізму, який бурхливо розвивався у Франції. Розкриваючи сутність реалістичного мистецтва, Бальзак писав: “Завдання мистецтва не в тому, щоб копіювати природу, а в тому, щоб її висловлювати”. У передмові до “Темної справи” письменник висунув
“Поезія факту”, “поезія реальної дійсності” стала благодатним грунтом для письменників-реалістів. Ясним стала і головна відмінність реалізму від романтизму. Якщо романтизм у створенні інобуття дійсності відштовхувався від внутрішнього світу письменника, висловлюючи внутрішнє устремління свідомості художника, спрямоване в світ дійсності, то реалізм, навпаки, відштовхувався від реальностей навколишньої дійсності. Саме на цю суттєва відмінність реалізму і романтизму звернула увагу Жорж Санд у своєму листі до Оноре де Бальзака: “Ви берете людину такою, якою вона представляється вашим поглядам, а я відчуваю в собі покликання зображати її такою, якою хотіла б бачити”.
Звідси і різне розуміння реалістами і романтиками образу автора в художньому творі. Наприклад, в “Людській комедії” образ автора, як правило, взагалі не виділений як особистість. І це – принципове художнє рішення Бальзака-реаліста. Навіть тоді, коли образ автора висловлює власну точку зору – він лише констатує факти. Саме ж розповідь, в ім’я художнього правдоподібності, підкреслено безособово: “Хоча пані де Ланже нікому не звіряла своїх думок, ми вправі припускати…” (“Герцогиня де Ланже”); “Бути може, це оповідання повернуло його до щасливих днів життя…”(“Фачіно Кані”); “Кожен з цих лицарів, якщо дані точні…” (“Стара діва”).
Французький дослідник “Людської комедії” сучасник письменника А. Вюрмсер вважав, що Оноре де Бальзака “можна назвати попередником Дарвіна”, бо “він розробляє поняття боротьби за існування і природний добір”. У творах письменника “боротьба за існування” – це гонитва за матеріальними цінностями, а “природний відбір” – принцип, згідно з яким у цій боротьбі перемагає і виживає найсильніший, той, у кого холодний розрахунок вбиває всі живі людські почуття.
У той же час реалізм Бальзака своїми акцентами істотно відрізняється від реалізму Стендаля. Якщо Бальзак, як “секретар французького суспільства”, “в першу чергу описує його звичаї, звичаї і закони, не гребуючи психологізму, то Стендаль, як “спостерігач людських характерів”, в першу чергу – психолог.
Стрижнем композиції романів Стендаля незмінно є історія однієї особи, звідси бере початок улюблене їм “мемуарно-біографічне” розгортання оповідання. У романах Бальзака, особливо пізнього періоду, композиція “дієва”, в її основі завжди лежить випадок, який і об’єднує всіх героїв, залучаючи їх у складний круговорот дій, так чи інакше пов’язаних з цим випадком. Тому Бальзак-оповідач охоплює уявним поглядом величезні простори суспільного і морального життя своїх героїв, докопуючись до історичної правди свого століття, до тих соціальних умов, які і формують характери його героїв.
Найбільш наочно своєрідність реалізму Бальзака проявилася в романі письменника “Батько Горіо” і в повісті “Гобсек”, пов’язаної з романом деякими загальними героями.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)