Собор як символ духовної краси людини за романом Олеся Гончара
Художній світ одного з найвизначніших письменників сучасності – Олеся Гончара – вражає глибоким проникненням у найживотрепетніші проблеми нашого часу, пристрасним бажанням, захистити людське в людині. Це – продовження гуманістичних традицій української літератури, в центрі уваги якої завжди був внутрішній світ особистості. Твори Олеся Гончара збагачують скарбницю духовного досвіду сучасників. Добро і зло, честь і безчестя, духовність та аморальність, драматизм їх протиборства – ось коло питань, які хвилюють письменника.
Роман
Якою б дорогою не поверталися герої Олеся Гончара до рідного порога, вони незмінно бачать перед собою спрямований у небо силуєт: “Зуміли
Створений ще за козацьких часів, цей архітектурний шедевр пам”ятає професора Яворницького й отамана Махна, часи фашиської неволі й печальні шеренги невільників. Був він і козацькою святинею, і складом комбікорму, і “безхозним” об”єктом, який сучасні бюрократи планують замінити чи то зразковим ринком, чи то шашличною. Тому ставлення до собору, на думку письменника, – це мірило людяності, духовної краси чи ницості героїв твору. Ця історична споруда стає гордістю для людей внутрішньо багатих, перепоною на шляху до кар”єри пристосуванців, демагогів і бюрократів.
Кому став на заваді старовинний собор, який ніс людям “симфонію пластики”, довершеність ліній, музику бань, а головне – нагадує про те, “від чого береш свій родовід?” Людині, яка виросла в доброму сусідстві з цією неперевершеною красою, але не зрозуміла, не осягнула її чистоти і святості, – Володці Лободі, сучасному висуванцю, що “на культурі сидить”. Син потомственного металурга зробив вдалу кар”єру завдяки своїй псевдоініціативності, вмінню створити навколо себе ілюзорність кипусої роботи. Уміло наголошуючи на своєму робітничому походженні, в очах начальства він – справжній керівник. Проте для Зачіплянки Володька – це людина, що спроваджує під пристойним приводом батька у будинок для одиноких старих металургів, здатна безневинного вчителя знову в тундру відправити або ж залякати чесного трудівника. Тому й не дивно, що саме Лободі прийшла в голову “ідея ” зруйнувати собор на догоду високому начальству і задля власної кар”єри. Письменник переконливо стверджує, що порожня душа, позбавленна любові, краси, віри, пам”яті роду, страшна і небезпечна, її сутність – у необдуманому руйнівному началі, яке нівечить людину і світ, що її оточує.
Запорожці, будуючи собор після зруйнування Січі, втілили в ньому тугу за втраченою волею, свої патріотичні почуття. Їхні нащадки – металурги, жителі Зачіплянки – успадкували кращі риси своїх пращурів. Сповнений життєвого досвіду Ізот Лобода ділить усіх людей на дві групи – майстри і браконьєри. Тільки чому ж так влаштований світ, що “всюди, де не йде будівельник, повинен іти невідлучно, як тінь руйнівник?” Олеся Гончара тривожить поява таких людей, черствих, байдужих, здатних нехтувати найсвітлішим почуттям. Бездуховність – тривожний симптом, який веде до моральних злочинів, бо людина, яка не має стійких переконань, котра забуває про родинні та національні святині, здатна на все. Тому так палко звучить заклик письменника: “Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..” У контексті твору боротьба за собор – це боротьба за саму людину, за повноту і гармонію буття.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)