Собор, як символ духовної краси людини в однойменному романі Гончара
У кожної людини слово “собор” викликає свої особливі асоціації. Комусь уявляється служба в храмі, комусь – блиск хрестів на башнях у надвечір’ї, комусь – велична панорама міста із злотоверхими церквами. Усі ці уявлення суто індивідуальні, але є між ними спільна риса – відчуття величі і неповторності.
Недаремно ж у давнину соборами називали зібрання великої кількості людей для обговорення важливих питань релігійного чи іншого значення. Отже, слово “соборність” (єдність, єднання) є спорідненим до слова “собор”.
Проблема
Побудований на згадку про козаччину невідомими майстрами, стоїть собор, милує душу жителів заводського селища своєю архітектурною довершеністю. Дивуються сучасники майстерності стародавніх умільців: “Зуміли ж так поставити! Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, а все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди!” Доля кожного з персонажів роману більшою чи меншою мірою пов’язана із цією
У ставленні до цієї архітектурної пам’ятки розкриваються характери людей кількох поколінь. Адже собор – це не просто згадка про минуле, це історія цілого народу, його традицій, його культура, його сучасне і майбутнє. Це розуміє більшість героїв твору. Для Віруньки, для Івана і Миколи Баглаїв, для Ізота Лободи собор – жива істота, яка уособлює безсмертя цілого народу.
Лише один розділ роману знайомить нас із невтомним дослідником, ученим-етнографом, видатним істориком Дмитром Яворницьким, але відбиток цього знайомства залишається в нашій пам’яті надовго. Професор Яворницький ладен був пожертвувати життям заради собору, захищаючи козацьку святиню від махновського розгулу.
А хіба не славним нащадком козацтва виявився Микола Баглай? Адже він зупинив розгул бешкетників у приміщенні собору, мало не заплативши за це життям. Микола Баглай і професор Яворницький утверджували невмирущу силу народу, захищаючи цей історичний пам’ятник.
А Іван Баглай та його учитель Ізот Лобода примножили велич народу своєю працею. Іван, перебуваючи у тривалому відрядженні в Індії, допомагає металургам, при цьому спостерігаючи за тим, як у цій країні шанують історію, як бережуть збудоване предками. Отже, він теж гідний нащадок славного українського роду, бо у наших пращурів праця завжди була в пошані.
На мою думку, найбільш досконало зобразив Олесь Гончар старого металурга Ізота Лободу. Постать цієї людини ніби уособлює в собі нерозривну єдність минулого, сучасного і майбутнього. У минулу війну він разом з такими ж патріотами рятував Титана, навчив металургійній справі не одне покоління робітників. За визначенням Лободи-сина у нього “козацька волелюбна душа”.
Вийшовши на пенсію, Ізот Іванович став на сторожі навколишнього середовища, охороняв Скарбне від браконьєрів. У цьому вчинку поєднуються сучасне і майбутнє, бо робив він це в ім’я прийдешнього. Ось і виходить, що все своє життя Ізот Лобода захищав рідну землю, Вітчизну від батькопродавців, які “пів-України пустили на дно, думали море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить!..” Він не поодинокий у своїх уболіваннях.
Саме через ставлення до собору розкриваються характери і Віруньки, і Єльки, і Шпачихи. Хоча всі три жіночі образи дуже різні за вдачею і за віком, але є між ними і спільне: усі вони дуже тонко відчували людську підлість і противились їй, але кожна по-своєму. Шпачиха, ця непроста і незвична постать, зберегла в собі людяність, щоб дати опір висуванцеві Лободі і цим стати на захист собору: “Звиняй мені, Володимире, але не в той бік ти думаєш”.
Вірунька – молода, сильна, вольова, смілива жінка. Вона відкрито звинувачує Лободу у крадіжці таблички з собору. Віруньчина чистота і вірність ніби знаходять підтримку з боку собору, у його стійкості. “Собор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ, або ескадри хмар, або окутані вічними димами чорні індустрійні бастіони заводів…”
На Єльку собор спочатку навіював страх, потім – спогади про ганьбу, і лише завдяки Миколі дівчина починає усвідомлювати і значення цієї величі для людей, і свою значимість у світі.
Персонажі твору ставляться до архітектурної споруди залежно від свого світобачення, ерудиції, совісті, але приємно відзначити, що порядних людей у світі значно більше, ніж негідників. Я сподіваюсь, що більше ніхто і ніколи не дозволить бюрократові розчерком пера знівечити долю не тільки споруди, а й людини, і собори наших душ залишаться незайманими.
Варіант 2.
Художній світ Олеся Гончара вражає глибоким проникненням у найживотрепетніші проблеми нашого часу, пристрасним бажанням захистити людське в людині. Це – продовження гуманістичних традицій української літератури, в центрі уваги якої завжди був внутрішній світ особистості.
Творам Олеся Гончара притаманні масштабність бачення світу і людини, поетизація красивого в житті і в людині. Добро і зло, честь і безчестя, драматизм їх протиборства – ось коло питань, які хвилюють письменника. У романі “Собор” Олесь Гончар порушує філософські й моральні, історичні й екологічні проблеми, об’єднані таким простим і водночас неоднозначним питанням: “Що буде з нами?” Недарма символом роману стає образ собору.
Створений ще за козацьких часів, цей архітектурний шедевр пам’ятає професора Яворницького й отамана Махна, часи фашистської неволі й печальні шеренги невільників. Був він і козацькою святинею, і складом комбікорму, і “безхозним” об’єктом, який сучасні бюрократи планують замінити чи то зразковим ринком, чи то шашличною, чи то молодіжним кафе.
Тому ставлення до собору, на думку письменника, – це мірило людяності, духовної краси (чи ницості) героїв твору. Ця історична споруда стає гордістю для людей внутрішньо багатих і перепоною на шляху до кар’єри пристосуванців, демагогів і бюрократів.
Старовинний собор став на заваді людині, яка виросла в доброму сусідстві з цією неперевершеною красою, але не осягла її чистоти і святості, – Володьці Лободі. Син потомственого металурга зробив вдалу кар’єру завдяки своїй псевдоініціативності, вмінню створити навколо себе ілюзорність активної роботи. Для начальства він – справжній керівник. Проте для Зачіплянки Володька – це людина, що спроваджує батька у будинок для одиноких старих металургів, здатна безневинного вчителя знову в тундру відправити або залякати чесного трудівника Ягора Катратого “махновським” минулим.
Навіть красуню Єльку він домагається нечесно, не по-людськи. Тому й не дивно, що саме Лободі прийшла в голову “ідея” зруйнувати собор на догоду високому начальству і задля власної кар’єри. Письменник стверджує, що порожня душа, позбавлена любові, краси, віри, пам’яті роду, страшна і небезпечна.
Зовсім інші – мешканці вулиці Веселої: Микола Баглай, Єлька, Олекса – механік, Роман-скептик. Вірунька, Іван Баглай. Це люди внутрішньо красиві й добрі, нетерпимі до фальші і неправди. Вони стали на захист старовинної пам’ятки, бо з дитинства ділилися з собором своїми стражданнями і радощами. Він – їхній незмінний супутнику будні й свята.
Будуючи собор після зруйнування Січі, запорожці втілили в ньому тугу за втраченою волею, свої патріотичні почуття. їхні нащадки – жителі Зачіплянки – успадкували найкраще. Сповнений життєвого досвіду Ізот Лобода ділить усіх людей на дві групи – майстри і браконьєри. Тільки чому так влаштований світ, що “всюди, де йде будівник, повинен іти невідлучно, як тінь, і руйнач?”
Олеся Гончара тривожить поява черствих і байдужих людей. Бездуховність – веде до моральних злочинів, бо людина, яка забуває про родинні та національні святині, здатна на все. Тому гак палко звучить заклик письменника: “Собори душ своїх бережіть, друзі!..” У контексті твору боротьба за собор – це боротьба за саму людину, за повноту і гармонію буття.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)