Собор як символ духовної краси людей за романом “Собор”
На романі Олеся Гончара “Собор” довгі роки лежала тінь заборони. І це не дивно, бо в ньому автор сміливо критикує існуючі в той час порядки. Тільки недавно твір дійшов до читачів і одразу ж надбав чималу популярность. Чим же сподобався він нашим людям? у романі немає ні пригод, ні інтригуючих поворотів сюжету. Мабуть, секрет у зображенні вічних проблем людства, а також актуальних проблем того часу, бо більшість наших співвітчизників могли відчути їх на собі. Отже, головним персонажем твору є сам собор. Навколо нього відбуваються майже всі
“… Собор стоїть над селищами в задумі, один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі…”
Коли російське військо з наказу Катерини ІІ зруйнувало Запорізьку Січ, козаки вирішили залишити нащадкам пам’ятку про своє існування. І збудували вони цей прекрасний собор. Отже, простояв собор багато років, прикрашаючи собою Зачіплянку:
“… Він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій…”
Але сучасній владі цей культурний пам’ятник не потрібен, його вважають пережитком
Люди вже настільки звикли бачити його, що ніхто не помічає його присутності.
Тільки студент металургійного Микола Баглай не перестає милуватися красою архітектурної довершеності. Йдучи додому, він кожного разу “зупиниться на майдані і за звичкою послухає собор, його мовчання, послухає оту, не кожному доступну “музику сфер”.
Микола ріс в тяжкий час, він почав з дитинства допомагати матері, зазнав він і голод, і скруту.
“Слідом за старшим братом Микола ще підлітком пішов на завод, уперше крізь синь окулярів, крізь вічко І братової печі побачив вируючий, як у надрах сонця, І вогонь!”
В його молодому і вразливому серці ще не вмерло почуття прекрасного, ще не затягли його повністю І життєві труднощі, а може тому, що виріс він серед мальовничої природи, він не втратив можливість розмовляти і з собором, і з. полями, і з Дніпром.
Баглая знають жителі Зачіплянки як молодого та завзятого хлопця.
“Високий, чубатий, у білій сорочці з засуканими рукавами…”
Його дуже турбує проблема забруднення навколишнього середовища, тому він разом з своїм другом розробив проект фільтру, який треба встановити на труби заводів, аби зменшити забруднення повітря.
Микола Баглай – тільки один з багатьох героїв роману, життя і доля яких докладно змальовані автором. Кожний характер подається як з негативними, так і з позитивними рисами. Докладно розкриті всі людські настрої, прагнення, їх звичаї, заняття.
Жителі Зачіплянки – звичайнісінькі люди, чесні трудівники, які люблять свою Батьківщину і щиро бажають зробити її кращою, але мають вони зовсім різні долі.
Брат Миколи Іван Баглай знаходиться аж в далекій Індії. Його, як одного з кращих працівників металургійного заводу, держава послала туди допомагати індійцям будувати завод.
Ізот Лобода, колишній знаменитий металург, користується повагою людей.
“Ізот Лобода, було, сокиру як зробить – нічим її не пошербиш, бритву треба – він тобі і бритву утне, кращу, ніж золінгенівська…”
Він багато зробив для своєї держави, але його син, Володимир Лобода, вирішив віддати старого батька до будинку металургів, бо йому ніколи було доглядати і того хто дав йому життя.
Володимир Лобода належить до тих, кого автор називає духовними браконьєрами, юшкоїдами. На перший погляд, в Володимирі важко знайти такі риси. Його навіть полюбляють зачіплянці, бо він їх “висуванець”.
“… Товариський, простий, до людей не гордий. Вилиняв, геть полисів на комсомольській роботі, тільки ріденький кущик на голові зостався”.
Він теж колись був металургом і дуже цим хизується. Він намагається, щоб його поважали і на роботі, і вдома.
“Вважався Лобода-висуванець знавцем Зачіплянки, її потреб та настроїв…”
Потрапивши на вищу посаду, він почав забувати про народ і дбати лише про власні інтереси. Головним для нього стає кар’єра.
“То не солдат, що не мріє стати генералом.
Кар’єра тільки для того закрита, хто ні до чого не здатен”.
Щоб вислужитися перед начальством, йому треба було будь що зруйнувати собор, та побудувати на його місці щось сучасне, наприклад, шашличну… Його зовсім не турбує те, що собор є історичною цінністю. Але людям був потрібен цей пам’ятник, і цьому Лобода остаточно розійшовся з народом. “Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ”, – закликав шкільний учитель арифметики. Ці слова стали афористичними. Як собор на Зачіплянці поєднував в собі найкращі якості свого народу, так і собори в людських душах повинні вміщати все найкраще, що є у людини. Ось чому між зачіплянцями і собором існував нерозривний зв’язок, і коли з собору зникла охоронна дошка, люди відчули, що й у них в душі щось зникло. Цей випадок зачепив кожного, навіть тих, хто ставився до собору з байдужістю, бо “він прийнятий ними у цінності життя так само, як від народження прийнята синява Дніпра…”
Через образ собору та образи героїв твору Олесь Гончар висловлює свої думки про безліч людських проблем, він оспівує чесну працю трудівників і критикує наявність в суспільстві таких соціально небезпечних людей, як Володька Лобода, Таратута, Обруч та інші, які знищують все те, що власними руками будує народ.
Проблеми, розглянуті автором, можна поділити на три групи: морально-етичні, загальнолюдські, екологічні.
Гончар нагадує нам обов’язок кожного громадянина – шанувати й оберігати історичну спадщину свого народу, а разом з нею і духовну красу своєї нації. Водночас у романі розкриваються такі негативні риси сучасності, як бездуховність, бюрократизм, дух руйнування, споживацькі тенденції та інше.
Ось за цю сміливу критику “Собор” не дуже “шанувався” владою та цензурою, але зникнути такий твір не міг і не мав права. Ми й зараз читаємо його з захопленням, бо ці проблеми і в наш час продовжують залишатися актуальними.
Один з найкращих українських письменників, творчість якого увійшла в культурну скарбницю нашого народу, Олесь Гончар створив неперевершений роман “Собор”, в якому змалював саме духовні цінності нашого народу. Образ собору тут – це втілення високого морального духу людини. Через відношення до собору автор показує велич і підлоту, чистоту, красу і звироднілість людських душ. Ми бачимо, з якою любов’ю і гордістю змальовує Гончар собор: “Собор… Горда поема степового козацького зодчества, вона щоразу хвилює тебе, щось навіває, відлунням далеких подій входить у твою молодість”. Кожний герой по-своєму відноситься до собору, відповідно до свого культурного рівня. Для одних він – казка, дивовижний витвір мистецтва, для інших – тільки нікчемна історична споруда, яку треба зруйнувати. Так, для Миколи Баглая собор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ або ескадри хмар серед бурі, або окутані вічними димами чорні індустрійні бастіони заводів…
Через це відношення до собору Олесь Гончар змальовує характер Миколи, тобто його чуйність, любов до краси, до минулого свого народу. Микола відноситься до людей зі щирим серцем та відкритою душею. Також до цієї категорії людей можна віднести й Єльку. Нелегким було життя дівчини. Виросла вона безбатченк0м, а коли і мати померла, змушена була кинути навчання і йти працювати. Єлька – дівчина чуйна до краси природи, мистецтва. Вона “перечитала всіх поетів у бібліотеці, захлинаючись, читала листи пушкінської ніжності і потім ночами не могла заснути від хвилювання, від різних своїх фантазій…” Цій молодій, вродливій дівчині доводилось часто розчаровуватись в людях. Єлька була знівечена бригадиром, і тому змушена була покинути рідне село. Безпаспортна дівчина знайшла притулок у свого дядька Ягора. Але незважаючи на своє зламане життя, Єлька мріє про справжнє кохання: “Як на Єльчину вдачу, то коли вже любов, так з вогнем, без оглядок, без стриму, а тоді будь що буде… Хотіла б жити палахким до нестями життям, коли люди згоряють від щастя, коли з любові поезія родиться…” Ще одним ударом долі були для Єльки заручини з Володькою Лободою, від яких звільнив її Микола Баглай. А потім була “ніч знайомства, довіри, злиття душ…” Єлька має дуже вразливу душу, тому не може бути байдужою до краси собору. Ось яке враження справив собор на Єльку: “Ніби оглухнувши, забувши про всі комбікорми, стояла Єлька серед собору й дивилась туди, в глибінь найвищої з бань, де все ще зосталось, як було при перших майстрах.
Та глибінь мовби поглинала її своєю небесністю всю душу Єльчину втягувала, як вир…” Тільки душевна людина може так цінувати мистецтво, а собор саме і є витвором мистецтва. Собор для дівчини – це не тільки історична споруда, а й жива істота, яка підтримує її у тяжку хвилину, яка здатна відчувати людське горе й радість. Єлька не уявляє свого життя без високих бань-куполів собору.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)