Словник театру: П’єса В. Арро
П’єса В. Арро стала своєрідним художнім літописом духовних і моральних втрат нашого вже тоді важко хворого суспільства. Про тім прекрасний, що в кожній людині закладена й чому люди ніяк не можуть відповідати, нагадує в п’єсі чистий голос флейти, що доноситься звідкись здалеку, де, безсумнівно, є інші відносини, інші цінності, інше життя. Чому не тут? Чому не з нами? Міркування про сім’ю, що радянські ідеологи звикли називати “осередком суспільства”, що мучили драматурга ще на початку 1980-х років, знову пролунали у В. Арро через кілька
Ми застаємо головну героїню Неллі в мінути важкої щиросердечної смути, у той період, коли її життя виявилося вибитої зі звичної “колії”: її син, начебто б цілком благополучних парубків, пішов з будинку, зв’язавшись із якоюсь сумнівною компанією, щось протизаконне накоїв і тепер розшукується міліцією. Важка ситуація, у яку потрапила Неллі, дозволяє їй, однак, іншими, новими очами побачити начебто б звичне – свій власний будинок, де вона живе із двома дітьми й старим батьком. І під цим пильним поглядом стає очевидним, що будинок виглядає запущеним, незатишним, навіть
Як і де Неллі шукати вихід? Як повернути таке тендітне відчуття будинку, сімейного вогнища? Свій рецепт пропонує родичка головної героїні Наташа: “Ви духовним хлібом харчуєтеся, ми – матеріальної! Ми прагматики, ви естети! Ви романтики, філософи, ми технократи… Ми не філософствуємо, немає. У мене для сина режим, спорт і англійський. Зате в мене сім’я”. Так, у цю програму входить весь джентльменський набір “благополучної” сім’ї, але чи краще це Неллиной непрактичності й побутовій невпорядкованості? Адже по нервозності, метушливості, зухвалому тону Наташи відчувається, що “матеріальна їжа” не додала їй спокою й радості життя.
Але й той шлях, та “колія”, що начебто б знаходить сама Неллі, теж зрештою приводить її в тупик. Героїня намагається відтворити в будинку таке миленьке “ретро”, дорогі серцю, знайомі з дитинства прикмети домашности, без яких, як вона говорить, “немає атмосфери й нічого не мерехтить”. І от з’являються на світло, як у добрий старий час, круглий стіл під абажуром, білосніжна крохмальна скатертина, смачний чай зі стародавнього самовара, лото по вечорах, – зовсім як в останньому акті чеховської “Чайки”. Там, щоправда, під бадьоре вигукування номерів пролунав за сценою постріл Треплева. І тут все це Неллино “ретро” виглядає бутафорією, театральною декорацією, тому що справа, звичайно ж, не стільки в обстановці, скільки в тім, з яким настроєм люди приходять у цю обстановку, обживають або не обживають її своїм серцевим теплом. У глибині душі Неллі все це розуміє й не дуже-те сподівається таким нехитрим способом скріпити будинок, що розсипається на очах.
По нашій загальній життєвій звичці шукати винуватого в тім, хто виявився в цей момент поруч, Неллі дорікає батька, що він, правовірний партієць, поглинений суспільною діяльністю, прогледів власного онука: “Він, чи бачите, виховував не онука, а покоління!” Докір небезпідставний, але його цілком можна адресувати й самої Неллі – у цьому вона дочка свого батька. Вся занурена в редакторські турботи, серед чужих людей, у вічній суєті й поспіху, вона не навчилася бути “домашньої”, у неї просто ніколи не було часу зайнятися побутом серйозно, а не тільки уривками, коли видавалася вільна хвилинка.
Ні, Арро не поспішає розвінчати тип “ділової жінки”, його Неллі й не відповідає цьому класичному зразку, скажемо, арбузовской “переможниці”. Драматург разом зі своєю героїнею віддається сумним міркуванням про те, що, вибравши один раз свою “колію”, зле розпорядившись своїм життям, ми самі збіднюємо себе, пропускаємо щось важливе, ніде не знаходимо щиросердечного пристановища. А колесо долі усе більше грузне в цій горезвісній “колії”.
Природно, що, констатувавши неблагополуччя сучасної сім’ї, забуття самого поняття будинку, драматурги “нової хвилі” просто не могли не задатися питанням: а кого ж ростимо ми в таких сім’ях? Хто ці молоді люди, що недоодержали батьківської уваги, ті, кого “виховувати” було в загальному-те ніколи. Цілком закономірно також і те, що до Теми “дітей” звернулися насамперед жінки-драматурги: та ж Л. Петрушевская й Л. Н. Разумовская.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)