Скорочено ЗВУК ПАВУТИНКИ – ВІКТОР БЛИЗНЕЦЬ
( Скорочено )
Присвячую цю повість трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці – найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві
Автор.
Розповідь ведеться від лиця хлопчика Льоньки, що живе у маленькому куточку Шатрищі, де живе небагато людей, і зовсім немає його однолітків.
Срібний чоловічок
Я лежу, сповитий темінь-темнотою, і слухаю, як він бавиться. Він давно живе в нашій хаті, може, у запічку, а може, під лавою, де, згорнувшись клубком, дрімає Сопуха. Він зовсім не боїться Сопухи і часто спить на
Тоненький, як стеблинка, той химерний чоловічок. І світиться – синім вогнем. А бистрий, моторний – не вслідкуєш за ним. Шасть, шасть! Крильця у нього легкі й прозорі, як у трав’яного коника, і коли він змахує крильцями, вони тихо шерхотять, майже нечутно потріскують: трісь-трісь-трісь…
Вирішив я спіймати його. Та як не намагався, а срібний чоловічок все-одно втік. І враз потемнішало в кутку.
Якось
Мати думає, що вранці я сплю, і зачиняє віконниці. Хай собі зачиняє – так ще краще. Бо в одній віконниці є маленьке вічко. Крізь те вічко падає у хату довгий жмут проміння.
Це мов кіно.
Темно. Жевріє тільки вузенька смужка, вона тягнеться навскоси, од вікна до печі. А за нею тихо й чорно. Та раптом ожила, заворушилась пітьма. Наче хтось сколотив її – піднялись дрібненькі пушинки. Вони виходять із темряви і на світлі стають золотими, рожево-пухнастими. Це Вишневі Пушинки.
“Гей, чоловічок, як тебе звати?” – гукнув я туди, де стоїть діжа й хитається чорна тінь. Мовчок. Ані звуку. Тихо й темно, як у вусі. “Буме!” – раптом озвалась крапля. “Ага! – зрадів я.- Тепер знаю: тебе звати Буме… Буме, Бумсик, Бумсюк… А де твоя Бумсиха, де мале Бумсеня? Де дід Бумсило і баба Бумсючка? Ну, скажи! Бігай, стрибай де хочеш. Я тебе не чіпатиму. Ніколи. Ось тобі крихти на лаві, ось молочко у блюдечку – їж, поправляйся. Чуєш, Бумсюк? “
Сопуха
Я вже великий і знаю, що Сопухою лякають дітей.
Було, крутишся в ліжку, не спиш,, мати нагримає й скаже: “Ось покличу Сопуху…” Скаже, погасить світло і піде сама на кухню. А ти лежиш, і страшно-страшно тобі; ноги, як у равлика, потиху втягуються, втягуються під груди, і шия втягується, і ніс ховається між колінцями.
Я заплющую очі, сильно-сильно заплющую, до пекоти, до червоного жару, та все одно бачу: встає бура, кудлата Сопуха… Чмихнула, обтрусилася, а тоді гоп на лаву. Ба, то вже не лава, то лиса стара вовчиця; чап-чалап, чап-чалап, – йде, переставляє лапи, суне до мого ліжка. Верхи на вовчиці – Сопуха.
Не кричіть. Не жахайтесь. Не кличте мами.
Знаєте, що треба зробити?
Треба сказати: “Буме, за мною!” – і стрибнути з ліжка. Так, це страшно, але з вами Буме, і ви командир, і за спиною у вас кіннота, шаблі наголо. Рушайте в атаку, сміливіше! Не оглядайтесь. Йдіть і кажіть Бумсові: “За мною, Буме! Вони тікають, вони розбігаються!”
А тепер помацайте під лавою. Стіна, долівка і більше нічого. Сопуха? Яка Сопуха? Невже ви повірили, що є на світі Сопуха, – оте старе кудлате ледащо, оте сонне сліпко, що цілісінький день спить у корчах, а на ніч залазить до людей у хату?
Не вірте. Ніякої Сопухи нема, її придумали старші, щоб лякати дітей.
Я теж спочатку боявся, а потім перестав. Обнишпорив усі куточки в хаті й Сопухи не побачив, тільки знайшов купу всяких цікавих речей. І зрозумів, що все на світі має свої дверцята, треба тільки їх побачити, знайти в них хоча б щілинку. Якось приклав вухо до призьби почув шарудіння, шелест. Який загадковий, таємничий світ там криється: комашині школи, палаци, святкові палаци з музикою?
Крилаті дерева
Ми з матір’ю готуємо обід.
Аж на город, у зелене гарбузиння заїхала наша кабиця. В неї є високий димар, справжня тобі корабельна труба – чорна, з жовтим ободком посередині. Кабиця у нас могутня, з цегли, обмазана білою глиною, а внизу підведена жовтою. Вона пашить жаром, а я підкладаю побільше стебел, вогонь гоготить, мій пароплав готовий уже відчалити, він шипить, розвертається і ріже носом зелені хвилі.
Я стою на палубі, приклавши руку до безкозирки, і груди мої випинаються, і морський вітрюган шмагає в обличчя. Право руля! Повний вперед – по гарбузинню!
Обертаюсь і бачу: мати чистить картоплю, зігнулась над мискою, але губи у неї злегка тремтять і в очах сміхотливі блищики. Я й забув, що поруч – старші.
Море… Я зітхнув за річкою; хай вона і жаб’яча, та похлюпатись можна. Скоса глянув на матір: пустить чи не пустить? Мабуть, не зжалиться. Скаже: “Самого не пущу”.
Аби ж Рекс був, мій собака. Нема Рекса. Убив його Глипа. Мовляв, напав собака на нього вночі. Бреше… Рекс був добрий собака. До нього в будку ходили курчата, жило з ним криве гусеня, забігав сюди білий кролик. Налізе в будку малечі; Рекс ляже, витягне лапи, вуха по землі розстелить, зажмурить очі – блаженствує. Звірята обліплять його в усіх боків: кролик під пахву залізе і спить, як у гніздечку; гусеня до теплої шиї притулиться; курчата всядуться, де хто хоче: і на спині, і на лобі, а котресь – і на кінчик собачого носа. Рекс – як мертвий, вухом не здригне: хай собі гріються. Тільки розтулить око, ліве чи праве, сонно блимне: ну, як там, зручно всім?
А ще він був учений собака. І любив смішити людей.
Аж ось на городі хитнулось гарбузове листя, зашаруділо, хтось нетерпляче борсається в гущині, лізе, пробирається сюди.
Рекс?!
З-під листя вискочив захеканий пес, трошки в реп’яхах, трошки в болоті, морда хитра й весела, аж блищить.
– Рекс, пішли, – сказав я до тіні, що лежала в моїх ногах, і тінь слухняно пішла за мною.
Ми летимо з кручі. Я розкинув руки і бачу тінь, що несеться рядом; то мій Рекс, мій нерозлучний собака.
Ось ми вже на лугу, ми сміємось од вітру, що лоскоче під пахвами. Підошвами чую: берег, м’яка земля, холодніша стежка, тягне луговою свіжістю; ще трохи – і річка.
Адам
В Шатрищах хлопців нема. Ми з матір’ю тут майже самі, лише дві сусідські домівки: Глипина хата та забута й обшарпана оселя старої Сірохи.
Від Шатрищів до села далеко, і мати не пускає мене туди. Тож я завжди блукаю сам-один. А втім, чого це один? Коли я схиляюсь над річкою і довго-довго дивлюсь у воду, із тремтливого дна, із живої сутені випливають до мене двоє облич. То мої друзі – Адам і Ніна.
Адам – товсте ім’я. От Ніна – тонке, прозоре. Попробуйте на язик: Ні-і-ін-на… Правда, бринить, як звук павутинки на вітрі? А тепер: Адддам… Уявляєш собі величезний, немов козацька могила, дзвін і його стомлений вечірній голос: ддам!..
З Адамом ми познайомились біля броду.
Я сидів над протокою і пускав на воду щавлеві листки – швидкі каравели. Аж раптом упала на мене тінь.
– Що ви робите, сер капітан? – пролунав голос. Я пригнувся і щось замугикав собі під ніс.
– Сер! Зустрівшись у морі, капітани вітають один одного… Здрастуйте!
Гм, у селі ніхто не говорить, як на острові Скарбів. Льонька повернувся. На березі стояв тонкий цибатий чоловік, одягнений не по – тутешньому, у світло-сірих штанях, у білій нейлоновій тенісці, на голові небесно-легкий капелюх. Одяг на сонці просвічувався, і чоловік здавався безтілесним. Я привітався і спросив, чи цей чоловік – той дядько, що приїхав до баби Сірохи.
– Абсолютно точно! – мовив цибатий, спустився на камінь, зняв черевики, виставив на сонце кістляві синювато-білі ноги. Потім зняв капелюха, поклав його поруч, рукою пригладив чуба. І тут я побачив, що обличча в чоловіка блідо-прозоре, гострий ніс, гостре підборіддя, де-не-де синюваті щетинки. Здавалось, він ніколи не виходив на сонце.
– Сер! – сказав чоловік. – Не називайте мене дядьком… Звертайтесь просто: Адам.
Почувши, що мене кличуть Льончиком, Адам сказав, що де якось бідненько. І нарік мене Лендом. Каштаном третього рангу Лендом.
“Диви, – подумав я.- А таки догадався, що це флотилія. Бо в старших так: бачить листок і каже – листок. І не знає, що той листок може бути чим завгодно: на воді – човном, у повітрі – птахом, а на грудях – орденом… Мабуть, не дурний чоловік, цей Адам”.
Адам розпитував про все, що бачив у річці – черепашок, жуків, жаб, дивувався – в інституті такого не вчили. В інституті придумали штучне сонце, розраховуючи, що воно принесе велику користь людям, але забули про ту небезпеку, яку може воно становити для них. Ось і в Адама через це страшна хвороба. Потім Адам запропонував зробити греблю на річці та млинок. А самій річці дати ім’я та нанести на карту. Бо ж не годиться так річку звати Жаб’ячою.
Ніна
Ні завтра, ні післязавтра Адам не прийшов до греблі. Він дуже захворів. Та через кілька днів, вранці я побачив на березі млинок.
Але стривайте… Виходить, Адам ще раз побував на річці… І зробив млинок. Але як – таємно? І коли – вночі? І хто дозволив йому з гарячкою, з такою температурою вставати?
Я слухав млинок до самого вечора, нібито знав, що недовго йому хурчати, що скоїться нове лихо. Так воно й сталося.
Обідня спека. Задуха. Ліниво хлюпоче вода.
Я лежу на камені, як заснула рибина.
Сухо в роті й гірко. Адам не прийде. А що я сам? Що я можу сам? Коли мати штурхне в потилицю, тоді краще одному, забився в куток, похлипав трошки – і все пройшло. А от як зараз: ніхто й не штурхав у спину, і все-таки гірко… Розчахнутий млинок – і кому ти скажеш про це? Кому розповіси?
Треба, щоб хтось та був. Щоб лежав поруч, грівся на сонці, слухав тебе, а ти почав би так: “Прибіг я вранці, глядь – греблі нема…”
Я хочу друга. Хочу, щоб хтось до мене прийшов.
Аж раптом дивлюсь і бачу: пливе човник. Тихо прямує під вербами, поминає острівці водяних лілей, безшумно виходить на плесо, ані хлюпне, ані бовтне веслом. Сонце всипало річку блискітками, і човник пливе, як місяць між зорями, і хтось підгрібає веслом, править до нашого берега. А у човнику – дівчинка. Вона теж блакитна, очі великі й здивовані, у косах – біла стрічка. Дівчина витягла мокре весельце й поклала на дно човна. І звела на мене голубі очі. Потім спитала, чи я кликав її? Хоч я кликав не саме її, та був радий, що хтось з’явився.
– Слухай, – сказав я.- Протока вузенька, моя нога ледь пролазить між скелями, а як ти запливла сюди?
Тінь пробігла по її обличчі. Вона пригнулась, зняла білу туфельку, постукала нею об борт човна, буцімто вибиває пісок.
Мабуть, не любила, щоб її дуже розпитували.
Вона розпитала про млинок. Виявилося, що вона знайома з Адамом, знає про його страшну хворобу і дуже сердиться, що він утік до річки – адже йому не можна.
Дівчинка відпливла, а потім припливла ще – вже на іншому човні: він був не голубий, а білий з темними рисками, наче зроблений з березових лубків. І Ніна у білому сарафанчику, з чорною стрічкою в косі. Вона була дуже сумна. Ми знову розмовляли про Адама. Дівчина, як завжди, казала мало. А я розказав їй про своє бажання подивитися потойбічний світ. На це Ніна сказала, що цього робити не слід, бо звідти не повертаються А ще сказала, що добрі люди потім проростають гарними деревами, квітами, а злі – колючками.
Глипа й Бакун
То був старий мудрий кінь. Він доживав свого віку. Його навіть не триножили, а вільно пускали берегом. Кінь пасся над річкою, часто зітхав, засинав на ходу. Він був, кажуть, білої масті, але шерсть давно злиняла, стала брудно-сірою. І тепер, коли річку запинало туманом, кінь і сам блукав, як туман, тільки чулося з молочної хмари його старече пирхання.
Я не знаю, що снилось коневі. А він мені снився часто.
Він приходив у мій сон, крізь ніч просовував теплу морду. Довго, задумливо дивився у ліжко, форкав мені у вухо. Сонний, я усміхався, гладив коневі м’які, бархатисті губи, щось бурмотів, тягнувся рукою до гриви. І от, сам незчувшись, опинявся на коні. А далі все йшло, як у тому кіно, що ледь-ледь крутиться. Вільно-повільно підносив кінь мене вгору, і дух забивало, і я цупко держався за гриву. Ми летіли над бродом, над кручею, так було добре і легко летіти, але хтось шарпав мене, і я падав… падав і падав, серце гупало від страху, і я звисав над кручею. Висів, як на нитці, от-от зірвусь у прірву. Я скрикував, схоплювався, і німий той крик стояв мені в горлі. Але тільки я засинав, кінь приходив до мене. І ми знов літали.
Звали коня Бакун. Він доживав віку. І як всі старі, він замислювався над своїм життям. Турбували Бакуна нечасто – раз чи два на літо. А цього літа ніхто не чіпав його. Про коня немовби забули.
І ось я побачив Глипу. Він ішов не сам, а з іншим дядьком, схожим на Глипу. Я зрозумів, що вони йшли по коня.
Першим перескочив з берега на камінь Глипа. Він смикнув Бакуна за повід, але той уперся. Кінь, мабуть, не любив, щоб ним попихали, тим більше зараз, коли треба обережно ступити через воду на камінь, а камінь слизький, хитається. Смикнули коня – і він аж присів, гостро вигнув хребет, прижмурив сльозливі очі. Страдницький вигляд його промовляв: “Пустіть, то піду”.
Це вже пізніше я зрозумів, що Бакун оступився, передньою ногою ковзнув у щілину. А щілина була вузька й глибока, і десь унизу, між камінням, кінь намертво застряв копитом.
А Глипа лаявся і, зрозумівши, що з конем біда, запропонував відпиляти застряглу ногу. Мене аж затрусило, чуб наїжився, в голові попливли всякі видива, страшні й безглузді: двоє з пилою… крадуться до коня… вжик-вжик… скрегочуть кістки.
За павутиною
Якось ми з Ніною полізли до печери. Звісно, спочатку нам було страшнувато. Але цікавість брала верх. Аж раптом ми завмерли: перед нашими очима з’явилось яскраве та чарівне біле сяйво.
Потім ми вибралися на гору Хіврю. Посідали на стежку й побачили павучачу нірку. Стали дратувати та виманювати з нірки павука-хрестовика. А потім довго слухали, як бринить павутинка.
Та ось я почув мамин голос. Мама питала, з ким це я розмовляю. Вона переживає, що мені ні з ким і погратися. Але я, хоч і сам, побував уже і в печері, побігав у степу, ловив павука, словом, набігався, набалакався вволю.
Все відпливає
Адама не стало. У Ніни розвалився човен. Я пообіцяв зробити їй новий.
Баба Сіроха принесла посилку від Адама. Той залишив для мене лісові дарунки – шишки з ялинки, жолуді, пташине перо й іще багато всякої всячини.
Восени Ніна відпливла на новому човнику. Річка була встелена осіннім листям, над нею неслися павутинки, а вище – журавлині ключі.
Я дивився, як вітрильник Ніни зменшується й перетворюється на журавлика, веслує між хмарами.
І досі не знаю, чи була така дівчина, чи я її просто вигадав.
Повість В. Близнеця “Звук павутинки” (1970) змусила критику говорити про автора як про одного з найяскравіших дитячих письменників України.
Світ головного героя повісті, Льоньки, населений незвичайними звуками, явищами, істотами: він бачить срібного чоловічка, чує звук павутинки, бігає із собакою Рексом, якого давно вбив сусід Глипа. Хлопчик Льонька живе в глухому селі, де немає його однолітків. Але він не страждає від цього. Наповнити своє життя цікавими пригодами йому допомагає багата уява, спостереження за світом природи.
Хлопчикові дуже боляче, коли йде з життя молодий учений, добрий його друг Адам (його вбиває променева хвороба). Бо той, не зважаючи на вік, не втратив дитячої здатності бачити й розуміти цей світ. Смерть Адама – як кара за досліди й створення “атомного сонця” – Для Льоньки не лише страшна трагедія, а й урок спокути, прозріння, самозречення.
У Льоньки тонка, вразлива, благородна душа, здатна до співпереживання. І це, мабуть, найбільше у ньому приваблює, адже не кожен з нас здатен почути звук павутинки.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)