Скорочено “В житах” Косинки
Все було просто до дрібниць – і я, і заспаний ранок, і сивий стен Добре я пам’ятаю лише ранок: заплаканий у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у річці.
Я відганяю сонце, що лізе цілуватися. Бджола крильцями видає звук “дізік, дізік”, і це мене починає сердити, бо нагадує про дійсність. Я й справді “дізік”, дезертир. Отже, коли й сонце починає шукати дезертирів, то в село не піду, заховаюся у свого вірного товариша – в житах.
Наливаються жита. Чорногуз поважно пройшов до болота і спіймав дурну жабу.
Я
Треба б поснідати, але в селі можуть підстрелити. Нічого, бо хіба ж можна до служби Божої щось їсти?
Раптом на степовому шляху піднялася курява – хтось їде. Якщо кавалерія – стріляти, скільки зможу, потім себе вбити.
Але це їде гнилищанський багач Дзюба, на городі якого вбили комуніста Матвія Киянчука. Чванькувато веде розмову про те, що всі “комісарами хотять бути”. Хочеться вистрілити, але пам’ятаю наказ отамана Гострого: “Не вилазь і не стріляй”.
Аж ось на дорозі майорить
Новела Григорія Косинки “В житах” – це як зупинена мить, це пошуки героєм порушеної гармонії. Герой-оповідач любить природу, тонко її розуміє. Любить жінку, любить життя у всіх його виявах, а змушений переховуватися од усіх, вовком бродити в степу. Бо дезертир, котрому незрозуміла, чужа й ворожа війна, від котрої він прагне втекти, котру хоче забути. Інколи йому доводиться й грабувати селян, бо життя в нього таке безвихідне. Зустріч із дівчиною, яка стала чужою дружиною, але не забула його, ще більше розпалює в юнакові жагу до життя, бажання вистояти, вижити, адже світ – такий прекрасний.