Скорочено “Старший боярин” Осьмачки
Розділ перший Року 1912-го, червня 15-го, Лундик Гордій приїхав із Черкаської учительської семінарії в село Тернівку до своєї тітки Горпини Корецької, яка йому була і за батька, і за матір рідну, бо він їх позбувся ще раннього дитинства. До науки стати йому поміг місцевий священик Дмитро Діяковський, зваживши на те, що хлопець кінчив дуже добре земську школу. Так, він щороку приїздив, але сьогоднішній приїзд був надзвичайний, бо у валізі, в томикові Винниченкових творів, лежала посвідка про скінчення студій і про те, що Лундик уже має право навчати
Вона біліла причілковою стіною і вдень, і місячної ночі туди, через яр, до священикового дворища. Після привітання Гордій умився коло криниці і пообідав. Правильніше було б сказати, що повечеряв, бо вже заходило сонце. А потім, взявши з жердки рядно, кожух і з полу подушку, пішов до клуні, де постелився на торішнім сухім сіні і ліг відпочивати, аби вже завтра розказати
Нижче від неї ліворуч і праворуч темніло село. Над ним ворушився білий туман, неначе формувалися для церкви крила того самого кольору, що і її стіни. Давно вже затихли тітчині кроки в подвір’ї, і в селі й над селом світилася біла тиша. Ніч була проти неділі. В Гордієвій душі промайнуло все семінарське життя без пригод і без радощів, за якими його молода душа тужила не вгаваючи і під час студій, і під час самотніх блукань по черкаських вечірніх празникових вулицях. І думка, підкинута зором, зупинилася над церквою між місяцем і хрестом, тим, що на найвищій бані. Зупинилася на мерехтливій зірці, до якої жодна людська сила вовіки вічні не досягне своїм реальним дотиком. І похолоділо в його душі. Він відчув безодню світову як продовження тієї пустки життєвої, серед якої його маленьке серце билося тривогою, чуючи свою приреченість, мабуть, їй, уже світовій пустелі.
З’явилося дике бажання схопитися і бігти до тітки. І коли там двері заперті, то скажено гнатися через поле, поки не зустріне якусь людину, може дівчину, і вхопити її руку, притиснути до серця і крикнути: “Людино, глянь у світ і збагни, де ми. І зрозумій, що ми манюсенькі-манюсенькі. І роковані на поталу комусь страшному і незбагненому. і через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди між теплом твого єства і мого аж до останнього нашого зітхання, бо за ту кривду, що ми з’явилися на світ, ніхто ні перед ким не стане покутувати і ніхто нас не пожаліє, крім нас самих”. І саме в цю мить щось у яру заспівало таким сумним, чистим та високим голосом, що луна від нього нестримною потугою покотилася через село проз церкву в степ і вдарилася в високе, небо – і воно над степом і селом і над осяяним від місяця церковним хрестом не видержало тієї туги, що підіймали людські звуки у немирінність ночі, не видержало і стало возноситись вище і вище. стало розходитись ширше і ширше.
А голос жіночий безперестанку – тужив: Ой горе, горе з такою годиною! Прокляла мати малою дитиною, Прокляла мати і щастя позбавила, Під тинами людськими без жалю поставила.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)