Скорочено “Солов’їна луна” Кіма
У дощову літню ніч 1912 р. на одній із пристаней Амуру пароплав залишає на самоті парубка. Це німець Отто Мейснер, магістр філософії, вихованець Кенигсбергского університету. Невиразне почуття, начебто він колись бував тут, зберігається в його душі. Йому здається, що він є двійником іншого Отто Мейснера, що вже існував давним-давно або буде існувати в прийдешні часи. Отто Мейснер торкає в кишені рекомендаційний лист до тутешнього скупника опіуму корейцеві Тягну від хабаровського купця Опоелова. З купцем мав давні й більші справи дід Отто, Фрідріх
У приписанні, що дід склав перед подорожжю для онука, багато пунктів. Ціль відвідування Далекого Сходу – вивчення виробництва опіуму й можливостей монопольного охоплення торгівлі цією продукцією, а також одержання ще одного корисного знання для молодого шукаючого розуму. Немов Харон, у пристані з’являється старий у човні. У нього й запитує Отто Мейснер, як знайти купця Тяна. Провідники ведуть магістра в Село над високим берегом
У будинку купця Отто чує жіночий плач і голосіння. Прочитавши лист, купець залишає гостя у відведеній йому кімнаті. Укладаючись спати, Отто подумки бажає своєму
Після ранкового туалету Отто готовить на спиртівці кава, запах якого поширюється по всьому будинку. Приходить хазяїн, розповідає про своє лихо: важко хвора й перебуває при смерті його молодша дочка. Але Тян запевняє гостя, що зробить для нього всі так, як пише в листі Опоелов.
Кореєць іде, але через деякий час вертається й просить чашку кава. Виявляється, що вмирає вісімнадцятирічна дівчина хоче спробувати те, що так дивно пахне. Отто заварює новий кавник і несе його дівчині
И за час, поки тоненький струмок кава ллється в порцелянову чашку, що розповідає цю історію через багато років онук Отто Мейснера бачить усе, що здійсниться між його дідом і розпростертої перед ним на одрі хвороби корейською дівчиною Ольгою. Хвора поправляється. І купець Тян тепер повною мірою приділяє увагу гостеві, навчаючи його хитрим секретам вирощування маку. Один раз уночі Отто довго слухає солов’їний спів і в сні бачить своє пояснення Сольгой.
Над водами Стикса, на високому мосту, під яким чується глухе покахикування оставшегося без роботи Харона, вони зустрічаються, і Ольга говорить про те, що вона відтепер і навіки належить тільки йому, Отто, і пропонує бігти разом з рідного дому. І вже не в сні, а наяву незабаром вони обговорюють план втечі. Ольга їде з будинку – нібито погостювати до рідні, в іншому селі сідає на пароплав
До прибуття цього пароплава Отто прощається з хазяїном і відпливає – уже разом з Ольгою. Після першого поцілунку Ольга підходить до вікну каюти, щоб востаннє подивитися на рідний берег. І бачить припалу до скла старшу сестру
Сестра кидається у воду й кричить: “Ти ще повернешся до мене, Ольга! От побачиш!” На другий день утікачі сходять із пароплава й вінчаються в церкві великого села
На високому березі, під яблунею, на похідному ліжку Отто укладає свою дружину спати. А сам дивиться в небо, розмовляючи з однієї із зірок – зі своїм майбутнім онуком. У Чите, куди привозить Отто свою дружину, він живе в довіреної особи свого діда, власника хутрових факторій Ридера. Це час – краще в житті молодих чоловіків
До Різдва з’ясовується, що Ольга носить у собі ще одне життя. Отто нічого не таїть у своїх листах до діда й одержує у відповідь стримані поздоровлення. Дід нагадує: крім особистого щастя, людина не повинен забувати про своє вище призначення, про свої обов’язки й рекомендує онукові продовжити подорож, щоб вивчити азбестові родовища Туви й байкальські промисли омуля
В Іркутську в Ольги народжується первісток. Ця подія змушує Отто відкласти на довгий час всі дела, і лише до кінця серпня вони виїжджають у Туву. Ніщо так не виявляє могутнього зв’язку людей через любов, як мінута смертельної небезпеки
Узимку, коли Мейснеры їдуть у степу на санях з візником-хакасом, на них нападають вовки. Ольга відмінюється під величезним кожухом над дитиною, хакас дико рве вожжи, Отто отстреливается від вовків, що насідають. Втрачаючи одного хижака за іншим, зграя повільно відстає. І от уже новий візник сидить у візку, і запряжена вона трьома більшими вовками, яких убив у сутичці магістр філософії, і набирають вони висоту над землею, здивовано дивлячись на пропливаючий мимо небесний мир. Так представляє своїх діда з бабкою оповідач цієї історії, один із численних вогненно-рудих онуків – рудими волоссями й корейськими рисами особи нагородили своїх нащадків Отто з Ольгою. Війна застає Мейснеров у приволзькому містечку
Подорожуючий у глибі Росії німець викликає підозри, і Отто сам вирішує йти в поліцію, щоб порозумітися із владою й здати револьвер. Проводжаючи його, Ольга почуває, як ворухнувся під серцем друга дитина. По дорозі Мейснер зустрічає величезну юрбу маніфестантів, і лише чудом “тевтон”, як загрозливо кричать йому з юрби, уникає сліпої розправи. Отто йде з міста, до східної сторони обрію, і стріляється на краю далекого житнього поля, не випробувавши в цей момент нічого, крім почуття провини перед дружиною й несильного фізичного болю
Хазяїн будинку, де жили Мейснеры, іде на фронт, будинку залишається його бездітна дружина Надя, з якої Ольга й переживає війну, революцію й поволзький голод. У двадцять п’ятому років Ольга з дітьми вертається на Далекий Схід до сестри, підтвердивши її пророкування. Оповідач цієї історії, онук Отто Мейснера й Ольги, після зради своєї дружини їде з Москви, поселяється в приволзькому татарському селі й працює в місцевій школі. По ночах він слухає солов’їні концерти, немов доносящиеся луною з минулого, подумки розмовляє зі своїм дідом Отто Мейснером про те, що все в цьому світі має причину й своє особливе значення. І це знання, що відкрилося в їхніх бесідах, можна передати навіть ненародженим своєї златоголовым онукам – “для того й живуть, гримлять, біжать крізь прозорий земний час благозвучні людські письмена”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)