Скорочено СІМ’Я ДИКОЇ КАЧКИ – ЄВГЕН ГУЦАЛО
Добре дихалося зранку в старому дубовому лісі. Повітря пахло зволоженим листям, воно голубіло між стовбурами, і далина над верхівками дерев була кришталево чиста, кришталево дзвінка. Юрко йшов по стежині, що пролягала між заростями кінського щавлю, й радів, що сьогодні таки проснувся вчасно і подався сам до річки, щоб порибалити. Вудочка, що, лежала на його плечі, обіцяла такі радощі, що в передчутті їх Юркові хотілося не йти, а бігти, не мовчати, а співати.
“А-а-а!” – легко й сріблисто вирвалося з його грудей, покотилося колесом по стежці
У дзеркало ріки дивилось і не могло на себе надивитись небо. Юрко закинув вудочку, і поплавець хитнувся посеред блакиті. На нього зразу ж сів метелик, з жовтими плямами на крильцях, і довго сидів, поки по воді не побіг вітерець
Гуп-гуп-гуп! – почулося за спиною, і всі його думки розлетілися, як сонячні зайчики. Він озирнувся – й не помилився у своїх передчуттях: Тося таки прийшла слідом за ним, як і обіцяла звечора. Він демонстративно відвернувся, не бажаючи вступати з нею ні її які розмови, а вона, відчуваючи свою провину, зовсім тихо присіла неподалік.
Отак довгенько не розмовляли. Хоч хлопець уже й перестав гніватись, але все ще не обзивався до Тосі. А вона, не зважившись повернутись і піти одразу, тепер дедалі почувала себе ніяково й пригнічено.
Юрко намагався звалити свою невдалу на Тосю, кажучи, що це через неї риба не ловиться. Але дівчина й не думала здаватися: “То ти сам такий умілець!”…
Поверталися од річки вдвох. Повітря посухішало, блакить між стовбурами зблякла. Тося назбирала зеленцю й хотіла вгостити Юрка, але той відмовився. Але потім не втримався – сам нарвав і почав ласувати.
Хлопець почав був хизуватися тим, як вони з батьком зловили велику рибу. Потім його уява розігралася і він повів про те, як змагався з крокодилом. Та побачивши недовірливий погляд дівчини, сказав, що навмисно збрехав, щоб подивитися, чи розумна вона…
– Тс-с-с, – зашепотіла раптом Тося, не слухаючи його й приклавши палець до вуст. – Подивись ген туди!..
Поміж кущами йшла качка, а за нею – цілий виводок каченят. Щойно вони сховалися за кущем, як Юрко, кинувши свою вудочку, стрімголов шугнув уперед. Сіра качка, помітивши небезпеку, скрикнула і разом із каченятами дременула в траву. Проте Юрко забіг наперед, відрізаючи їм дорогу на берег. Качка, не наважуючись покинути дітей, не злітала в повітря” вона кидалася то туди, то сюди, захищаючи їх. Каченята, стомлені й перелякані, збилися під ліщиною. Хлопець поспіхом узявся ховати каченят за пазуху. Одне… Друге… Од річки долетів розпачливий материн крик. Та хлопець продовжував ховати малечу за пазуху.
– Що ти з ними робитимеш? – запитала Тося.
– Це ж дикі!
– Випусти, – сказала Тося, – бо вони повмирають без води.
– І що ти тямиш? – напустився на неї Юрко. – Я їх доглядатиму й приручу.
Знову долинув крик сірої качки, але він нітрохи не схвилював Юрка. Дрібнота терлася в нього за пазухою, лоскотала тіло дзьобиками, крильцями, ніжками, – його аж холодок пронизував од того лоскоту. Не пощастило наловити риби, то має ген цілісінький виводок. Жаль тільки, що качку стару не додумався зловити, – ото було б про що розповідати…
А Тосі було сумно… Може, й справді вона даремно побоюється, а Юркові вдасться їх доглянути й приручити?.. У її вухах стояв отой качиний крик, довго ще стояв, навіть тоді, коли вони вийшли з лісу й через городи йшли до хати.
Юрко випустив каченят у великий ящик. Вони спочатку порозбігалися в різні кутки, а потім збилися докупи. їхні малесенькі очі були схожі на голочки гострого суму. Вони тулилися одне до одного, ніби в близькості шукали порятунку. Юрко налив у черепок води, але жодне з них не підступило до черепка. Тоді він брав їх по черзі, стромляв дзьобик кожного у воду, щоб пили. Каченята пручались,
Краплі стікали по грудях, але, мабуть, щось попадало і в горло. Юрко приніс їм вареної картоплі, але вони й не доторкнулися. Думав, що клюватимуть пшоно, але й пшоно їх не привабило. Поступово вони ставали все млявіші, в’яли, як рослини в спеку. Юрко ще трохи позазирав у ящик, а потім вирішив:
– Вони бояться нас. Коли ми підемо, то вони й наїдяться, й нап’ються.
Тося хотіла податися разом із Юрком, але тому набридло, щоб за ним цілісінький день нав’язливою тінню волочилось оце дівчисько, – і він сів на велосипед та й утік до хлопців.
Тося залишилася сама. Спочатку сиділа під своєю хатою й намагалась помітити, як сонячне проміння падає на землю. Потім з кленового пагінця робила свистки, але всі вони свистали не так. Притулялася до берези, що росла на їхньому подвір’ї, хотіла підслухати, про що вона шумить, але сьогодні чомусь береза крилася від неї, не бажала повідати своїх думок. Ну, чого ж це все їй ниньки не дається, все тікає од неї, наче змовилось?
І тут в недоброму передчутті стислося її серце. Вона через садок майнула на сусідський двір, до ящика, а каченята вже деякі лежать на траві, а деякі ледве голівки тримають. Вона на них водою прискати, вона їх трусити, але хіба це поможе? Не тямлячи себе, хапала їх і ховала за пазуху. Вони діткнулися зів’ялими тільцями її грудей, але й не ворушились. Стрімголов кинулася Тося до берега. Дуби співчутливо поглядали на неї, ніби хотіли допомогти.
Неслухняними руками витягувала з-за пазухи, спускала на воду й благала душею й очима: попливіть! Попливіть! Попливіть! Але вони, як квітки кульбаби, простилались на воді, яка їх не оживляла й не оздоровляла. Виглядала з усіх боків дику качку, кликала її… Але й качка не припливала, мабуть, із горя далеко залетіла. Вона роздяглася, долонями підштовхувала їх на глибоке, благала:
– Пливіть, рідні, пливіть, ненаглядні!..
Коли Юрко привів із собою хлопців, щоб показати їм каченят, то зразу ж здогадався, де вони могли подітись. Усі побігли до річки. Про себе Юрко погрожував Тосі якнайстрашніше… Коли вони побачили дівчину в воді, то спершу й не зрозуміли, що вона робить.
Але потім здогадалися, що дівчина посилає каченят у воду, а вони вже не пливуть. Хлопці кинулися в річку, й собі взялися їх підштовхувати, підтримувати знизу долонями, щоб не потонули. Тося всміхалася хлопцям, рада допомозі, тепер уже вона не сумнівалася, що пощастить їх урятувати. Тільки де ж та качечка?..
Після того Юрко вже не товаришував із сільськими хлопцями. Чи то вони не приймали його до свого гурту, чи то, як казав Юрко, він не захотів більше з ними знатися. А коли батьки запитували, чому ж Тося не приходить, то відповідав, що дуже йому надокучила, і він її прогнав. Ще задовго до від’їзду й перед самим від’їздом він бігав до річки, хотів побачити сім’ю дикої качки. Але так і не побачив.
А коли зладнали чемодани й сідали в машину, щоб їхати на вокзал, то Юрко все не хотів сідати. Усе затягував від’їзд, ждучи, чи не появиться Тося. І вона й справді появилась. Стала біля своєї хати й дивилась, як вони сідають у машину.
– Поклич її, – сказала мати Юркові.
– А-а, – махнув той рукою й одвернувся, скривившись.
– Поклич, попрощаєшся.
Але поки їхав у машині, то тільки про те й думав: він би покликав, але чи підійшла б вона? І, переживаючи болісний сором, був певен, що, мабуть, не підійшла б…
(2 votes, average: 4.50 out of 5)