Скорочено “Прощай, Гульсары!” Айтматова

Минулою осінню приїхав Танабай у колгоспну контору, а бригадир йому й говорить: “Підібрали ми вам, аксакал, коня. Старуватий, щоправда, але для вашої роботи зійде”. Побачив Танабай інохідця, а серце в нього боляче стислося. “От і свиделись, виходить, знову”, – сказав він старому, заїждженому вкрай коневі. Перший раз він зустрівся з інохідцем Гульсары після війни

Демобілізувавшись, Танабай працював на кузні, а потім Чоро, давній друг, умовив їхати в гори табунником. Там-Те вперше й побачив буланого, круглого, як м’яч” маляти

полуторалетку. Колишній табунник Торгой сказав: “За такого за старих часів у бійках на стрибку голови клали”.

Пройшла осінь і зима. Лугу стояли зелені-зелені, а над ними сіяли білі-білі сніги на вершинах хребтів. Буланий перетворився в стрункого міцного жеребчика.

Одна лише пристрасть володіла їм – пристрасть до бігу. Потім прийшов час, коли він навчився ходити під сідлом так стрімко й рівно, що люди ойкали: “Постав на нього цебро з водою – і ні краплі не виплеснеться”. У ту весну високо піднялася зірка інохідця і його хазяїна. Знали про їх і старий і млад. Але не було випадку, щоб Танабай дозволив

кому-небудь сісти на свого коня

Навіть тій жінці. У ті травневі ночі в інохідця почався якийсь нічний спосіб життя. Удень він пасся, обхаживая кобилиць, а вночі, відігнавши колгоспний табун у лощину, хазяїн скакав на ньому до будинку Бюбюжан.

На світанку знову мчалися вони по непримітних степових стежках до коней, що остались у лощині. Один раз трапився страшний нічний ураган, і Гульсары з хазяїном не встигли до череди. А дружина Танабая ще вночі кинулася із сусідами на допомогу

Табун знайшли, удержали в яру. А Танабая не було. “Що ж ти, – тихо сказала дружина блудному чоловікові, що повернувся. – Діти геть незабаром дорослі, а ти…” Дружина й сусіди виїхали. А Танабай гримнувся на землю

Лежав особою долілиць, і плечі його тряслися від ридань. Він плакав від сорому й горя, він знав, що втратив щастя, що випало останній раз у житті. А жайворонок у небі щебетав…

Узимку того року в колгоспі з’явився новий голова: Чоро здав справи й лежав у лікарні. Новий начальник захотів сам їздити на Гульсары. Коли повели коня, Танабай виїхав у степ, ктабуну.

Не міг заспокоїтися. Осиротів табун. Осиротіла душачи

Але один раз ранком Танабай знову побачив у табуні свого інохідця. Зі звисаючим обривком недоуздка, під сідлом. Утік, стало бути. Гульсары тягло до череди, ккобылам.

Він хотів відганяти суперників, піклуватися про лошат. Незабаром приспіли з аила двоє конюхів, повели Гульсары назад. А коли іноходець утік третій раз, Танабай уже розсердився: не було б лиха. Йому стали снитися неспокійні, важкі сни. І коли перед новим кочовищем заїхали в аил, він не витримав, кинувся на стайню. І побачив те, чого так боявся: кінь стояв нерухомо, між задніми раскоряченными ногами тяжчала величезна, завбільшки із глечик, туга збуджена пухлина

Самотній, вихолощений. Восени того року доля Танабая Бекасова зненацька повернулася. Чоро, що став тепер парторгом, дав йому партійне доручення: переходити в чабани. У листопаді гримнула рання зима

Суягные матки сильно здали з тіла, хребти випирали. А в коморах колгоспних – усе під мітелку. Наближався час окоту. Отари стали перебиратися в передгір’я, на окотные бази. Те, що Танабай побачив там, потрясло його як грім серед ясного дня. Ні на що особливе він не розраховував, але щоб кошара стояла із прогнилим і проваленим дахом, з дірами в стінах, без вікон, без дверей – цього не очікувався

Усюди безгосподарність, який світло не видывал, ні кормів, ні підстилок практично немає. Так як же так можна? Працювали не покладаючи рук. Сутужніше всього довелося з очищенням кошари й рубанням шипшини. Хіба що на фронті так доводило вколювати. І один раз уночі, виходячи з носилками з кошари, почув Танабай, як замекав у загоні ягня. Виходить, почалося

Танабай почував, що насувається катастрофа. Окотилася перша сотня маток. І вже чутні були голодні лементи ягнят – у виснажених маток не було молока. Весна заявилася з дощем, туманом і півднем

И став чабан по нескольку штук виносити сині трупики ягнят за кошару. У душі його піднімалася темна, страшна злість: навіщо розводити овець, якщо не можемо вберегти? І Танабай, і його помічниці ледве трималися на ногах

А голодні вівці вже вовна їли друг у друга, не підпускаючи до себе сисунців. І отут до кошари під’їхали начальники. Один був Чоро, іншої – районний прокурор Сегизбаев.

Цей-Те й став корити Танабая: комуніст, мол, а ягнята дохнуть. Шкідник, плани зриваєш! Танабай у люті схопив вила… Ледве віднесли прибульці ноги. А на третій день відбулося бюро райкому партії, і Танабая виключили з її рядів

Вийшов з райкому – на конов’язі Гульсары. Обійняв Танабай шию коня – лише йому поскаржився собі на лихо… Все це Танабай згадував тепер, через багато років, сидячи в багаття. Поруч нерухомо лежав Гульсары – життя залишала його. Прощався Танабай з інохідцем, говорив йому: “Ти був великим конем, Гульсары. Ти був моїм другом, Гульсары.

Ти несеш із собою кращі роки мої, Гульсары”. Наступав ранок. На краю яру ледве жевріли вугіллячка багаття

Поруч стояв сивий старий. А Гульсары відійшов у небесні табуни. Ішов Танабай по степу. Сльози стікали по особі, мочили бороду. Але він не втирав їх. Те були сльози по інохідці Гульсары.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Скорочено “Прощай, Гульсары!” Айтматова

Categories: Скорочені твори

Links