Скорочено Про що плачуть коня Абрамова Ф. А
“Щораз, коли я спускався із сільського угора на луг, я як би знову й знову попадав у своє далеке дитинство – у мир пахучих трав, бабок і метеликів і, звичайно ж, у мир коней, які паслися на прив’язі, кожна біля свого кола. Я частенько брав із собою хліб і підгодовував коней, а якщо не траплялося хліба, я однаково зупинявся біля них, дружелюбно поплескував по спині, по шиї, подбадривал ласкавим словом, тріпав по теплих оксамитових губах і потім довго, ледве не весь день, відчував на своїй долоні ні із чим не порівнянний кінський душок” . Коня
Конюх Миколка, вічно п’яний, іноді й день і ніч не заявлявся до них, і навколо кола не те що трава – дернина була згризена й вибита дочерна. Вони постійно нудилися, умирали від спраги, їх дошкуляв гнус…” Підгодовують коней і сільських жінок.
Один раз оповідач зауважує серед інших коней свою улюбленицю Клару, або Рижуху. Вона була з породи “так званих мезенок, конячок невеликих, непоказних, але дуже витривалих і невибагливих, добре приспособ ленних до
Вона завжди радісно зустрічає свого друга-оповідача. Але цього разу скам’яніло коштує у свого кола. Навіть на хліб не реагує. Герой бачить на її морді сльози “Більші, з добру фасолину, кінські сльози”.
-Що з тобою? – запитує людина. І нібито чує відповідь коня.
– Я плачу про кінське життя. Я їм сказала, що були часи, коли нас, коней, жалували й берегли пущі всього на світі, а вони підняли мене на сміх, сталі знущатися треба мною… Виявляється, на далекій косовиці, з якого тільки що повернулася Рижуха, вона познайомилася з однією старою кобилою, з якої на парі ходила в кінній косарці Баба Забава під час каторжної роботи утішала свою молоду подругу піснями. Із цих пісень Рижуха довідалася, що “були часи, коли нас, коней, називали годувальницями, пестили й пестили, прикрашали стрічками”.
Інші коні не повірили пісням Рижухи: “Замовчи! І так нудно! ” “Рижуха з надією, із благанням підняла до мене свої величезні, усе ще мокрі, сумні очі, у фіолетовій глибині яких я раптом побачив себе – маленького, крихітного чоловічка”. Рижуха й інші коні просять людину сказати правду. “Всі, все правильно говорила стара кобила, нічого не збрехала.
Були, були такі часи, і були ще недавно, за моєї пам’яті, коли конем дихали й жили, коли їй скармливали самий ласий шматок, а те й останню краюху хліба – ми-те як-небудь видюжим, ми-те й з голодним черевом промаємо до ранку. Нам не звикати А що робилося по вечорах, що коли напрацювався за день конячка входила у свій заулок! Вся сім’я, від мала до велика, вибігала зустрічати її, і скільки ж ласкавих, скільки вдячних слів вислухувала вона, з якою любов’ю розпрягали її, виходжували, водили на водопій, скребли, чистили!
” Кінь був головною опорою й надією всього селянського життя. А російські гулянки на конях на святі Масниці! “Перша іграшка селянського сина – дерев’яний кінь. Кінь дивився на дитину з даху рідного батьківського будинку, про коня-богатиря, про сивку-бурку співала й розповідала мати, конем прикрашав він, підрісши, прядку для своєї суженой…
І кінською підковою – знаком довгоочікуваного мужицького щастя – зустрічало тебе майже кожний ганок. Усе – кінь, усе – від коня: все життя селянська, з народження до смерті… ” Улюблений кінь Карько, як розповідає герой, всю війну трудився на лісоповалі. А в День Перемоги колгоспники обрушили на нього важкі колоди й відправили у святковий казан. Оповідач обділив хлібом свою улюбленицю й інших коней і, “глибоко сунувши руки в кишені модних джинсів, швидкою, розв’язною ходою рушив до ріки “.
“А що я міг відповісти цим бідолахам? Сказати, що стара кобила нічого не видумала, що були в коней щасливі часи? ” “Вся моя істота, весь мій слух були звернені назад, до коней.
Я чекав, кожним своїм нервом чекав, коли ж вони почнуть гризти хліб, зі звичайним кінським хрускотом і хрумканьем стригти траву на лузі. Ні найменшого звуку не доносилося звідти. И тоді я раптом став розуміти, що я зробив щось непоправне, страшне, що я обдурив Рижуху, обдурив всіх цих нещасних шкап і доходяг і що ніколи, ніколи вже в мене з Рижухой не буде тої щирості й тої довіри, які були дотепер. І туга, важка кінська туга налягла на мене, пригнула до землі. І незабаром я вже сам здавався собі якоюсь безглуздою, віджилою істотою.
Істотою з тої ж кінської породи… “
(2 votes, average: 4.00 out of 5)