Скорочено “Прапороносці” Гончара
Книга перша АЛЬПИ
Знову, як і 22 червня 1941 року, було відновлено кордони. Бійці, що проходили повз коней прикордонний стовп, повинні пройти перевірку. Невідомо, чи живий той ворожий авіатор, який скинув бомбу на цю ділянку. А от бійці армії-визволительки за ці чотири роки зміцніли і змужніли. Це, певно, доля. “У справедливих армій доля завжди прекрасна”.
Випускник військового училища Женя Черниш, підходячи до прикордонного посту, побачив кремезного чоловіка, який щось весело розповідав солдатам. Женя зрозумів, що він воював у цих місцях
По дорозі Козаков розповів, що родом з Донбасу, виховувався в дитбудинку. Віддаляючись від кордону, обидва повернулись обличчям у бік Вітчизни, обіцяючи або повернутись, або загинути за неї. Проходячи повз село, побачили циганських дітей, які танцювали під бубон. Цигани улесливо схилялись перед воїнами, яким це приниження було неприємним і тому вони не зупинились. Назустріч траплялись підводи з пораненими, які просили закурити, і Козаков витрушував їм рештки свого тютюну. На ночівлю зупинились в румунській сім’ї. Голодні діти жадібно доїдали мамалигу. Козаков згадував осиротілих українських дітей, яким наші солдати копали землянки і залишали їжу. Він погладив по голівці дівчинку, бажаючи щастя їй і всім дітям. Сержант заснув, а Черниш не міг спати – його кусали блохи.
Наступного дня Козаков і Черниш вийшли на центральний шлях. Наближався фронт. Це подобалось Козакову, бо тут пахло волею. У селі було спокійно, не чути техніки – все маскувалось від ворога. Тиша була якась напружена. Найбільш мовчазно виглядала висота, де засів противник. Біля штабу побачили розвідників. Вони взяли якогось важливого “язика”, і за це “хазяїн” дав їм вихідний. Хазяїном звали командира полку, гвардії підполковника Самієва. Із розповідей Козакова Черниш знав, що Самієв – невисокий і дуже жвавий таджик. Черниш відрекомендувався. Його прізвище було знайоме Саміеву. Він спитав у молодого лейтенанта, звідки той родом. Коли Черниш відповів по-таджицькому, Самієв аж просяяв, бо знав батька Євгена, інженера-геолога. Черниш був першим земляком, якого Самієв зустрів на фронті. Цією радістю підполковник поділився з майором Воронцовим.
Про Героя Радянського Союзу майора Воронцова ходили легенди. Від політкерівника роти він виріс до заступника командира полку по політчастині. Він був хворим, його трясла малярія, але в медсанбат він не лягав. Бійці безперервно заходили до нього зі своїми проблемами. “Воронцов ніби становив найголовнішу, невід’ємну частину складного організму полку, він був у полку, наче мати в сім’ї. Природно, що мати мусила всіх утішати, вислуховувати, лікувати, карати й підбадьорювати, а сама ніколи не падати з ніг. Вона така звична й рідна, що її не завжди й помічаєш у родині, і лише тоді, коли її не стане, всі відразу зрозуміють, що вона для них означала”. Самієв дуже багато говорив, розпитував Черниша. Його турбувало, чи готовий той до бою.
Черниш відрекомендувався гвардії старшому лейтенанту Брянському, який йому дуже сподобався. Юнак “з туго перетягнутим станом, із білявою пишною чуприною, стоїть, облитий променями призахідного сонця. “Як соняшнику цвіту”, – думає Женя про нього”. Тут він познайомився з командиром першого взводу лейтенантом Сагайдою, який привів своїх бійців із земляних робіт. Всі три офіцери пішли оглядати вогневу позицію.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)