Патетична соната – найвищий злет драматичного генія Миколи Куліша
“Кометами здіймаються ракети, червоні, голубі, зелені. Танцює світ. Патетичний концерт. І тільки низько над обрієм висить блідий, пощерблений серп місяця – розп’ятий міфічний Христос.”
Україна в п’єсі постає розп’ятою і розгубленою, наче на роздоріжжі. Вона обливається кров’ю і кожному до цього байдуже. Усі бачать тільки те, що хочуть бачити: єдину-неділиму Росію, “воскреслу Україну” або зорі революції. Хто ж пануватиме над матір’ю Україною? У творі
відчутне постійне протистояння. Герої наче вболівають за долю держави, а насправді кожний хоче добра і щастя для себе, хоче задовольнити свої потреби. “Хай живе радянська, хай уже буде й соціальна, аби тільки українська республіка”, – говорить “учитель запорозької крові” Іван Іванович Ступай-Ступаненко. Такі ступаненки ідуть за своїми мріями і слухаються своїх ідеалів, їм потрібне здійснення бажань будь-якою ціною.
Мене вражає, як глибоко Микола Куліш відчуває проблему України. Бо виявляється, що вона, наша ненька, нікому насправді не потрібна. До того ж, автор порушує ще одну проблему і виявляється,
що покинутою лишається не тільки Україна, а й людина. “Чоловік не недоробок, щоб його втикати отак в землю…” Натовп наштовхується на убитого, якого поспіхом закопали в землю – таким способом показано нікчемність людського життя у суворі роки революції. Слід провести паралель між п’єсою М. Куліша “Патетична соната” і новелою М. Хвильового “Я (Романтика)”. У п’єсі є такий самий лікар Тагабат – більшовик Лука, і, що найжахливіше, такий самий “Я” – Ілько Юта, як це не прикро, людина малодушна, що постає ганьбою для ідей революції. Ідеї вирішують долі людей і визначають стосунки між ними, а це, на думку автора, закони хворого людського суспільства.
П’єса “Патетична соната” насправді прекрасна, бо написана людиною, що бачила Україну наскрізь і відчувала кожний її подих. М. Куліш і в житті був повністю відданий Україні, він і жив і помер заради неї.
