Скорочено оповідання Баба Изергиль Горького М. Ю
I “Я чув ці оповідання під Акерманом, у Бессарабії, на морському березі. … Я и баба Изергиль залишилися під густою тінню виноградних лоз…” А люди пішли до моря. “Вони йшли, співали й сміялися; чоловіка – бронзові, з пишними, чорними вусами й густими кучерями до плечей…
Жінки й дівчини – веселі, гнучкі, з темно-синіми очами, теж бронзові. Вітер… розвівав волосся жінок у фантастичні гриви, що здіймали навколо їхніх голів.
Це робило жінок дивними й казковими”. Баба дорікає оповідача, що він не пішов разом з усіма: “Старими
Ларра був сином орла й викраденим цим царственим птахом дівчини. Ларра був гордий і нехтував людей. За цю зарозумілість люди вигнали його зі свого плем’я. Жорстокий юнак посмітив обійняти дівчину – дочка старійшини.
Вона відіпхнула його. Тоді Ларра вбив її й устав ногою їй на груди. Люди хотіли “придумати страта, гідну злочини… “. Найстрашніші покарання здавалися їм недостатніми.
Запитавши вбивцю
Спочатку він насолоджувався їм, приймаючи за щастя волі. Але потім, не винеся цього страшного покарання, прийшов до людей, просячи смерті. Але ображені їм люди глузували з нього. Він спробував покінчити із собою, але смерть відвернулася від нього. Так і залишився він один…
“Йому немає життя, і смерть не посміхається йому. І немає йому місця серед людей… От як була уражена людина за гордість! ” II Баба розповідає співрозмовникові про усіх, кого вона любила в житті: і рибалки, і рудого гуцула.
– А те ще турка любила я. У гаремі в нього була… Целую тиждень жила, – нічого… Але нудно стало…- усе жінки, жінки… Цілий день їдять, сплять і бовтають дурні мовлення…
Або лаються, квокчуть, як курки… Від турка молода тоді оповідачка втекла з його сином, зовсім молоденьким юнаком. Юнак висохнув, “як молоденьке деревце” – і вмер. Були ще чоловіка в житті цієї жінки. Равнодушно вона говорить про їх.
Без жалю: “Я була щаслива на це: ніколи не зустрічалася після з тими, котрих колись любила. Це негарні зустрічі, однаково як би з небіжчиками”. Згадує баба товстого пана, що обсипав її золотом, а вона прогнала його, – не по вдачі. А от про іншого, старого вояка, згадує з повагою: поляк – він пішов боротися на стороні повсталих греків. – Що йому греки, якщо він поляк?
А от що: він любив подвиги. А коли людина любить подвиги, він завжди вміє їх зробити й знайде, де це можна. У житті, чи знаєш ти, завжди є місце подвигам. І ті, які не знаходять їх для себе, – ті просто ледарі або труси, або не розуміють життя, тому що, каби люди розуміли життя, кожний захотів би залишити після себе свою тінь у ній.
III Побачивши в степу блакитні іскри, баба розповідає легенду про Даний-До. Це іскри – від його палаючого серця. Ніколи сильні й сміливі люди були відтиснуті загарбниками в глиб темний, сморідний і болотистий ліси. Страх і туга розморили їх.
Уже хотіли вони повернутися й здатися ворогам у рабство. Але Данко, молодий красень, повів своїх товаришів крізь ліс – на інший його край. “Гарні – завжди сміливі”.
Шлях був важкий. “Стали нарікати на Данко, говорячи, що дарма він, молод і недосвідчений, повів їх кудись. А він ішов спереду їх і був бадьорий і ясний”. Зрештою подорожани стали судити Данко.
– Ти, – сказали вони, – незначна й вредна людина для нас! Ти повів нас і стомив, і за це ти загинеш! – У мені їсти мужність вести, тому-то я повів вас! А ви? Що зробили ви в допомогу собі?
Данко дивився на ті, заради яких він поніс працю, і бачив, що вони – як звірі. …Тоді й у його серце скипіло обурення, але від жалості до людей воно згасло. Він любив людей і думав, що, може бути, без нього вони по гинуть. І от його серце спалахнуло вогнем бажання врятувати їх… – Що зроблю я для людей?!
– сильніше грому крикнув Данко. І раптом він розірвав руками собі груди й вирвали з її своє серце й високо підняв його над головою. Воно палало так яскраво, як сонце, і яскравіше сонця, і весь ліс замовчав, освітлений цим смолоскипом великої любові до людей, а тьма розлетілася від світла його…
” Світло палаючого серця додав людям сил – і вони вибралися з лісу на степовий простір. А серце все Горело. “…Одна обережна людина помітила це й, боячись чогось, наступив на горде серце ногою… І от воно, розсипавшись в іскри, згасло…”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)