Скорочено ОБЛОГА БУШІ – МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ

(Стислий виклад)

Ой напилися і сестри, і браття

Кривавого пива край лугу,

Та не дали ні себе, ні віри

Святої ворогам на поругу!

(Із народної думи )

Це було восени 1654 року – в самий розпал великої трагедії, що уготувало польське панство у спілці з прислужниками Лойоли, запаявшись на святиню українського духу, на його буття, – трагедії, що охопила пожарищами всю Україну-Русь, пронизала серце в Польщі й під її руїнами закінчилася.

На південь від Могильова, на високій скелі притулилось містечко Буша з тверджею-замком, що

панував над околицею. Це місто з одного боку тулилось до стрімчастої скелі, а зокола було обмежоване високим земляним валом і добрим дубовим гостроколом. З двох боків його огортало провалля, з третього – вали, а з четвертого –

Великий ставок. Отой замок “Орлине гніздо” з містечком Бушею належав до роду Чернецьких. Господарі покинули цей замок і подалися у інші краї, тож його після січі під Корсунем та Жовтими Водами, захопили левенці і озброїли як вартову стражницю.

Посередині замкового двору стояла церква, яку було перетворили на костьол, але козаки знов пересвятили на благочесний храм.

Був

сірий осінній вечір, кругом церкви стояли ватагами козаки, що вирушали у похід. У суворім погляді похмурих очей, в непорушних обличчях лежала якась-то дума глибока. А з розчинених дверей церкви лунав тихий спів: “Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!” Матері, жінки, сестри та старі прощалися з козаками. Жіночі уста шепотіли благання; очі були піднесені догори святобливо; інші палали лиховісним вогнем, інші яскріли сльозою, яка неслухняно зривалась з вій…

Отець Василь промовив останні благословення та закликав стояти на смерть за хрест святий та Україну-мати. І сотня рушила у похід.

Мар’яна, дочка сотника Завістного, довго ще стояла, вглядаючись у холодне, беззоряне небо, ніби чекала відповіді, але те було невідмовне…

Мар’яна згадує про свого коханого, Антося, який теж пішов на війну і не повернувся. Згадує своє дитинство, те, як батько знайшов Антося ще хлопчиком і залишив у сотні; як потім виявилося, що Антось – поляк; як його було оголошено ворогом, а він заперечував, стверджуючи, що Україна – його друга батьківщина, хоча й рідної землі не зрікався… Раптом прийшла звістка, що увесь козацький загін, разом із наказним гетьманом, поліг через зраду.

В польськім обозі у коронного гетьмана Степана Потоцького панує жвавий клопіт і рух. В спустошеній каплиці іде бенкет і жваво кипить шляхетське життя. Розіслано дорогі килими; розставлено складні шкуратяні канапи, розложено столи і білими обрусами вкрито; на них у срібних тяженних, нюрнберзької роботи, шандалах горять десятками свічі воскові; на сріблястій і золотистій посудині їх полум’я миготить і блискоче зірками, яскріє діамантами в кришталі.

Серед поляків похмурий ходить Антось. Він згадує кохану Мар’яну, намагається провести думку, що поляки та українці – два великих народи – повинні порозумітися та припинити кровопролиття. Його промови обурюють гетьманів, юнака навіть звинувачують в спробі здійняти бунт. Але Чернецький вступається за нього. Він бере Антося до війська, яке виступає проти правовірних.

До замку прямують жінки, діти та старі. Мар’яна стає на захист муру, а усі чоловіки вирушають захищати підзамкове містечко.

За наказом Богуна замок коло Буші укріплюють, на мури витягують гармати, гаківниці, казани з киплячою смолою та окропом. Коли усі приготування зроблено, сотник збирає усіх і дає розпорядження: “…ти, Шраме, заправляй панями і бабами; ти, Лобуре, засядь з своєю лавою в правий закуток, а ти, Жидолупе, – у лівий; хорунжому доручаю тридцять Вернидубових левенців та сім десятків охочих, – це задля випаду до потреби… щоб в усіх шелепи, шаблі, й ножі, та пістолі, а то й списи. Та слухайте ще, братове, – у стрільбі не хапатись, не метушитись і не пускать набоїв на вітер, а міритись добре, аби кожна куля козача несла смерть, кожна бомба погибель: адже їх – ворогів і поганців – як сарани, цілі хмарища, так, спасибі Богові, мета буде ловка”.

Вип’ємо.

Нарешті почався штурм. Потоцький командував своїм численним військом, посилаючи на замок то один, то інший загони. Козаки трималися до останнього – мужньо та впевнено чинили опір ворогу. Але майже усі загинули. Старого сотника було узято у полон. Поляки вимагали здати замок, інакше обіцяли закувати сотника. Рятуючи командира, Вернигора стріляє у нього.

На зміну козакам на захист замку стали жінки та старі діди. Поляки здійснювали напад за нападом. Потоцький вже почав вважати, що обороною керує сам Богун. Але йому доповіли, що у замку, достовірно відомо, засіла лише маленька купка правовірних. Гетьман наказав узяти замок будь-якої ціни.

Мар’яна керувала обороною і мучилася коханням до Антося. Антось, її брат, друг, коханець… І водночас – ворог, зрадник. Та ось дівчина бачить свого коханого. Він іде до замку парламентером. Під час зустрічі Мар’яна каже, що між ними нічого не може бути. Але Антось нагадує дівчині про їхнє кохання, каже, що його вже нічого не пов’язує з ворожим табором. Він присягається у любові до України і до дівчини. Героїня щаслива.

Колись батько розповів Мар’яні, що у підвалі церкви сховано багато бочок з порохом. Ним можна було скористатися, щоб знищити ворога і не дати себе на поталу. Дівчина вирушає туди, перед тим давши ключі Антосю і наказавши приходити у зазначений час.

Козаки відбивались завзято, кожна куля несла у ворожі лави певну смерть, але на кожну кулю летіли з ворожого стану сотні куль, і стукали вони об козачі кістки, пронизуючи наскрізь тіло. Відчуваючи, що сили нерівні, дівчина спустилася до льоху, де на неї вже чекала Катря з двома факлями. Туди ж приходить і Антось. Він готовий віддати життя разом із коханою… Сяйнула блискавка, саме пекло розверзлося… “Орлине гніздо” укупі з святкуючими звитягу ляхами злинуло в повітря. Але не чутно було вже ані гуркоту, ані тріскоту руїни цим душам, що покохалися так щиро. Полинули вони в осяяну довічним сяйвом далину, де нема ані сліз, ані ридання, ані тяжкої журби, ані злоби, де панує лишень одна свята любов…

Драма М. Старицького “Облога Буші” – це вдосконалений варіант однойменної повісті письменника. У листі до П. Мирного (28. IV. 1898 р.) Старицький писав: “Тепера от розпочав драму “Облога Буші”, хочеться довести до кінця, щоб вийшла краще за “Богдана”. Пізніше він повідомив, що написав історичну драму “Облога Буші” з часів Богдана Хмельницького – про “геройську оборону тверджі жінотою”. Твір написаний білими віршами, а деякі монологи – римованими. Так само писав Шиллер, тож, на думку Старицького, таке написання мало надавати сили та гучності описуваним подіям.

Драма поділена на п’ять дій, перші дві відбуваються у селі під замком, третя – в маєтку Корецьких, останні дві – у самій Буші. Ідейну основу драми становить одностайна, патріотично незламна героїка народних мас України в боротьбі з польською шляхтою. Дійові особи драми наділені більш-менш реалістичними характерами, що розкриваються в процесі напруженої драматургічної дії, яка до кінця твору дедалі більше наростає, набираючи в фіналі високого трагедійного звучання. Побутові деталі у драмі “Оборона Буші” майже відсутні, що сприяє піднесенню на новий рівень громадських почувань її героїв, вихідців з народу, а при особливо загострених ситуаціях смертельної боротьби – створенню дуже напруженої драми.

У цілому твір сприймається як досить правдива картина героїчної боротьби українського народу за своє соціальне і національне визволення. Будучи цінним вкладом в українське драматичне віршування, “Оборона Буші” і сьогодні не втратила своєї актуальності як драматичний твір на історичну тему значної історико-пізнавальної і художньої цінності.