Скорочено КАЗКА ПРО КАЛИНОВУ СОПІЛКУ – ГАЛИНА ПАГУТЯК

(Скорочено)

Вона вродилася з місяцем на лобі. На трохи зависокому як для дівчинки, опукло буцатенькому лобику виразно темнів збоку невеличкий багряний серпик, наче місяць недобір… От мати й чекала – плекаючи потай гадку, чи не судилось, бува, її первісточці князівство або й королівство.

Зимовими вечорами мати, вмостивши донину голову собі на колінах, перебирала всі ті, знані їй казки, одну по одній, на голос, – за тою мовою зачісуючи доню так гладенько – аж голівка починала вилискуватись проти вогню з печі, мов новенький полив’яний

глечик… Хай усі бачать, не без гордості міркувала собі мати, і може, за цією то прикметою, як знати, колись і впізнає дівчину той, хто їй на роду написаний, – і дівчинка навчалась високо підсмикувати підборіддя, виходячи на люди (нестеменно Ганна-панна!).

І так вийшло само собою, що друга з черги дочка – друга, мізиночка Оленка, вже ніяким світилом небесним не одзначена, та й кволенька змалку, і плаксунка, – та друга дочка була вже татова – все одно що кинута Василеві на відчіпного. Він і панькався з нею понад міру, гейби з хлопцем, якби такого мав, – одного разу старша обудилася на його голос

під вікном: сидячи з Оленкою на призьбі, батько співав… Дівчинка лежала заціпенівши, але водночас прокидалась і росла й якась інша, жорстокіша ураза – той голос звертався не до неї, і якби вона не була замала для розуміння того, що відчувала, то могла б тоді з місця сказати собі в духові, заплющивши очі: хочу бути тою дівчиною з пісні – хочу, щоб то мене так любили, коли виросту! Натомість – тим більше, що чекати, аж виростеш, було достолиха довго, – вона вранці ж таки, із якогось геть то ледацюго приводу, відлупцювала Оленку.

Власне, вони дві й так незгурт між собою любилися, і що більші підростали, то дужче давалося взнаки закладене між них потаємне нап’яття.

Батько, траплялось, поводився дивно, ніби чувся винуватим і хотів якось свою вину направити, – раз, приміром, привіз Ганнусі з ярмарку шовкових бинд, червоних і синіх, як справжній дівці, а Оленці тільки горіхів і родзинок, з’їв – ото й усієї слави, – Ганнуся сама собі щасливо очужіла, вже й не Ганнуся, а зовсім Ганна-панна, тримала делікатний згорточок у пелені, наче живу істоту, і всередині їй також ворушився невидимий згорточок, теплий і лоскотний. Того дня вона, як узяла собі змалечку за звичку, понесла свою радість, завелику, щоб зміститися в хаті, надвір – до місяця… Ти чого тут стоїш, спитав Василь, – тату, вихопилося з неї, аж він зашпортнувся, мов об віщось перечепившись, – тату, що то таке на місяці темніється? А, – сказав Василь, – то брат брата підняв на вила, два брати було, Каїн і Авель, от Бог їх і поставив угорі над землею, щоб люди бачили й не забували гріха, а ти йди спати… Десь під ту пору вона саме почала гарнішати… Вже й парубки починали поцокувати язиками їй услід – це ж кому така ростеш? – а в Марїї, враз із гордістю, потроху озивалася й прибувала якась непевна тривога, ніби на місці домашнього хову квітки, яку сама садила, перло з під землі в стовбур небачене заморське дерево, од котрого хтозна, якого плоду й чекати…

І вже Марію норовили перепинити на кладці чи коло криниці здалека заведеною мовою матері доростаючих синів, – але думка, що Ганнуся може з часом віддатися за якого-небудь собі простого сусідського парубка, жалила її таким воднораз вибухлим багаторічним жалем на власний змарнований вік, що й жити відхотілося – хоч одразу на лаву кладися! Василеві припитався був хвалити Ганнусю неабихто – сам Маркіян із хутора, а хутір же то, хутір – як крашанка Великодня, аж сміється здалеку! – Марія змовчала єдино тому, що її душила під ту хвилю, загрожуючи от-от прорватися риданням, раптова, гостра відраза до чоловіка – Господи, завило в душі вовком, Господи, за що мені се дав? – вона відвернулася, торкнула пальцями сухі очі і, виждавши, щоб трохи відлягло й не пізнати було з голосу, сказала – як скибу одвалила: свашкуй, чоловіче, коло своєї дочки, а моїй дай спокій, – отак уперше було примовлено між ними те, що згодом, уже як дівчата повиростали, вщепилося бо зна звідкіль у вуличну про них гутірку навік – ні відшкребти, ні відмазати: дідова дочка й бабина дочка…

Нате попереду – попереду в уяві стелилася горобіжна, мов по променю, сонячна стежка, – по тій стежці ступала Ганнуся, й цілий світ зглядався на її вроду й княжу поставу. Одного разу поїхали втрьох на роковий ярмарок у повітове місто пшеницю продавати, саму Оленку покинувши на господарстві, і там, серед тлуму, Ганнуся зненацька стала як укопана, не зводячи очей із чумацької валки, де просто з возів точилася жвава торгівля таранею й чабаком, – мамо, спитала Ганнуся хрипким, сливе басистим голосом, тощо там та пані сидить на тому возі? – та мати нічого не бачила, – …і забулось би, якби за який час по роковім ярмарку не вдерлася до них чутка, що акурат у тому селі, куди вертала з Криму валка, спалахнула чума… – а Марія ходила мов сволоком привалена, вже не сумніваючись, що тоді на ярмарку Ганнуся справді бачила на возі з рибою не кого, як саму чуму, яку ще тоді може було, коли б вона, Марія, своїй дитині належне прислухалась, відвернути…

А за наступним разом її вже й не було при Ганнусі – сила дівчини дедалі виходила на люди, й матір невідворотно затиралася кудись на зади: Марія годувала в дворі кури, ціпоньки, ціп ціп ціп ціп, коли примчала захекавшись зграйка дітлашні: тітко, тітко, коло Маркіянового хутора криницю викопали, ваша Ганнуся показала! – гей, дівонько, а коло мого обійстя не поворожиш? – бовкнув хтось навмання, – а Ганнуся, горда, що її безмаль за дорослу почитають, і “поворожила” – пішла й сказала: отут копайте, і так з’явилася в селі ще одна криниця: Марія з Василем дістали з того всього грошей і гостинців, а Ганнуся – гучну славу на цілий повіт… і родина, нівроку, трошки на тім розжилася, Василь навіть гадав був прикупити ще одного коника, але Марія наполягала на своєму – посаг треба Ганнусі справляти, королівський має бути посаг, – Василь якийсь час був відмовчувавсь, а тоді поставив умову: посаг готується обом дівчатам порівну. Отож Ганнуся мала приробляти своїм несподіваним хистом і на себе, й на сестру. Оленка ж тим часом пряла – то була для неї наймиліша з усіх хатніх робіт: головно тим, що нікуди не треба вставати, а лишень не зводити погляду з нитки, як снується. Посидюща дитина, мовляв Василь зі стриманою ніжністю.

Підлітком Оленка не тільки витяглась, а й вилюдніла, – з неї робилось по-своєму славне дівча, вродою, однак, більше подобаюче таки на батька, ніж на матір. На сварки між сестрами тепер заносилося нечасто. – Та Оленка нарочито, підкреслено ухилялася від усяких-будь спроб порозуміння…

Невдовзі Ганнуся спостерегла й дещо інше: зараз по таких хатніх заколотах вона переставала чути воду – ба й себе саму переставала чути, мов підмінена на час опосідаючою безликою, як хмара, обидою… і раз під таку годину змушена вирушати, бо вже прислано коні, кудись аж під ліс, де притьмом треба було нової криниці потім, як у старій одного дня показалася кров – кликали панотця, і святили, й чистили, а за тиждень у ній, посвяченій, утопився наймит тож воду стали возити з річки за скілька верстов, – вона на підлозі зіскочила з воза й рішуче вимовилася візникові, відмігшись буцімто нездужанням, – насправді ж перед нею зненацька виразно, мов наяву, вигулькнув той топельник, якого ніколи не бачила за живоття… Навісна якась дівка – мусив подумати візник, шарпаючи віжки: тпрру, коні стали, й собі сердито похропуючи, аж до неї долетіла нитка піни, – коні теж мусили думати про неї щось геть-то непохвальне.

Тої ж осени нагрянули в хату й перші старости, хоч Ганнусі щойно п’ятнадцятий минув. – Ганнуся ще довго не могла отямитись, по тому, як старостам відмовлено, – певно, що відмовлено, а як би інакше: замолода ще на дружіння, хай погуляє, у нас, люди добрі, дочками не поле засіяне. А по-моєму, – дуже поважно, з притиском, і тим насмішивши батька (що ніколи не міг встояти перед її стартуванням, і вона те добре тямила), заявила Оленка, – по-моєму, хай би йшла, коли люди трапляються, чого перебирати?..

Василь дуже хотів би, щоб у них і ще були діти, – повіт хата дітей, гамору й писку, як у пухнастому, з верхом, решеті весняних курчат, куди його хлопчиком завжди нездоланно тягло заритись обличчям з головою, – з десяток отаких теплих, кучматих голівок на печі під рядном, ах ви ж мої ціпоньки, – та що ж, коли після цих двох зав’язало: Марія раз у раз недоношувала, скидала, і він сердився на неї тим, що невиразно чув свою вину.

Оленка таки вже не була маленька, і хитрощами домоглася, що дівувати вони з Ганнусею почали сливе одночасно, – то й гаразд, розважив собі Василь, будуть укупі, то одна за другою наглядатиме, щоб була, якої дівоцької халепи не приключилося…

У Ганнусі тепер дедалі, то більше визрівало почуття, ніби батьківська хата випихає її з себе… До того ж, почавши вчащати на вулицю, Оленка дуже скоро обросла товаришками, – Ганнусю ж загалом і уважно за гордівницю й трактовано хоч і шанобливо, проте на віддалі, сама її врода вирізняла її з-поміж будь-якого гурта.

Вона завжди любила купатися. – Вербо яра, відчинися, Ганна панна йде, – шепотіла, заходячи в берег і розпускаючи пояса до купелі, а в думці маючи – відчинися, крутий бережечку, розкрийся, жовтий пісочку, розступися, глибока річко.

Бо, солом’яний там чи ні, а дух рідної хати і їй самій робився осоружний. Ганнуся не могла позбутися дошкульного, як загнана скабка, відчуття, немов сестра її не пускає, – не від себе не пускає, бо заміж, либонь, віддала б її дуже радо, всіх Ганнусиних старостів пасла оком, аж, здавалось, шкура на ній з уваги напинається, а – ото химородія якась!

На людях, одначе, Оленка трималася завжди рівно й погідно, мило всміхалася до старших і ще миліше – до парубків: сором’язливо спускаючи очі й бгаючи в пальцях хустинку чи край хвартушка. В недовгім часі один із недавніх Ганнусиних сватачів,- раз у свято, теж, либонь, напідпитку бувши, вхопив Оленку за руку: а ти – підеш за мене? – Оленка залилася буряковим рум’янцем по саму шию, вирвалася і втекла, змішавшись із гуртом дівчат, – і Ганнуся, обіймаючи збентежену Оленку за плечі й притуляючи до себе, – ото ще худобина, не вважай, сестричко, – і тут Оленка, блискаючи на неї повними сліз очима, – видихнула їй зблизька просто в лице: пожди-но, ще побачим, чиє буде зверху. Про ту пригоду вона невдовзі забула – новий клопіт спав їй на голову: вже кілька разів її зачіпав, велеможно-недбало, Маркіянів Дмитро, – не вміла, та й годі, належне збити пихи багачукові, якийсь він був з усіх боків гладенький, мов полив’яний. – Якось Ганнуся зумисне довго длялася й з’явилась на грище останньою, коли її вже можна було й не сподіватись, і посміхнулася сама до себе, вгледівши, як, перед хвилиною явно знуджений, він займається на її вид новою радістю: ах ти бришка, – сказав тихо, підступаючись і боляче, по-парубоцькому стискаючи її за плечі, мов хотів зім’яти всю разом, як тісто, вийняте з кадуба одежі, подих, що лоскотав їй вухо, був гарячий, розігрітий танцем, і Ганнуся відчула на мить солодку слабість у тілі – подавшись наперед, вперлася, майже вдарилася щелепою в його плече і так заковтнула той прихований посміх свого короткого торжества, – ну ходи, сказав просто, даючи парам знак розступитися, ніби заздалегідь ясно було, як Божий день, що танцюватиме вона тільки з ним, на те й вийшло, ніби він уже запопав її до рук наскільки сам схоче, і це знов їй не сподобалось, так що, коли, кружляючи її в танці – різко, до запаморочення, наче опитуючи кожним новим закрутом: не з нею танцював, а – нею, мов хизувався рух за рухом: а дивіть, що в мене є! – і Ганнуся легенько, але настіймо випручалась, – гляди не перемудруй, раптом сказав недобріє, сливе з погрозою, і погляд його знов був прицінний, але цим разом уже інакше – не розбавлений, а гострий, холодний із просинцем, як заволочена віддихом сталь: ага, братіку, прокинувсь, відлучив його холодок і в Ганнусі – несподівано ясним вдоволенням: збила таки панцир багацької пихи, що здававсь непроникним, – але й кольнуло при тім уразою, що, лелечко, оце ж тільки тепер він, значить, уперше її побачив, досі бачив єдино – найкращу дівчину на селі нового клейнода, котрим випадає гідно приздобити батьківський хутір, і їй зробилось уже направду холодно.

Марія під ту пору чамріла й спадала з лиця од чогось іншого: їй знову став снитися покійний батько – цим разом він лежав на лаві в їхній хаті, з запаленою, чомусь у ногах, свічкою, і не було коло нього нікого, крім неї самої, а вона журилася, що не потрапить прочитати над ним акахвиста. Тож вони нарізно провадили кожна свою війну. Марія – з мертвим, Ганнуся – з живим: він просто брав її в облогу, нестак видиму – пальцем не виткнеш, – як відчутну, і за тим твердла, ніби непроламний мур зростав, не любов, а затятість, – я, дівчино, казав їй перестріваючи й, здавалось, випиваючи всю нараз очима, не люблю, коли не на моє мелеться, – а раз, вихопившись навперейми з-за кущів, загородив стежку: ти, кажуть, чаклувати вмієш? – і наступної хвилини дебела лапа тісно защемила рота, вони обоє вже качалися долі, й інша лапа – та скільки ж їх у нього! – рвала з неї запаску, заголюючи вище судорожно зціплених колін, якими вона билась, як риба хвостом, бо то не були звичайні парубоцькі жарти – люта, нещадна сила підгрібала її під себе, сила, геть до неї сліпа, знаюча тільки власний навальний натиск, щось гвалтовне, мокре й страшне, сказати б, і правда – звір її напав навалився, щоб не зрухнула рукою, гарчав і дер її, кігтями й зубами: вовкулака! – зблиснуло в мозку, і, заки сама втямила, що чинить, Ганнуся враз завмерла, переставши опиратись, і з неї озвалося здушеним, і від того по-чужому соромітно глибоким і хрипким, аж таки дійсно відьомським якимсь, голосом: Дмитре, дурнику, нащо ти так, тож болить, – звір од несподіванки й собі закляк, хрокнув стеряно, щось ніби: ото давно б так! – і, точно виціливши цю хвилину послабки, Ганнуся вивинулась – і вгородила йому зуби просто в м’якоть підгорля – над тою самою ключицею, об яку невдавнечко гримнулася щелепою в танці.

А небавом по тім випадку на другому кінці села зібралися копати криницю, і Ганнусю, як звичайне, прохано, – і там їй нагло вдарив у ніздрі той самий солонкуватий і гострий, мов залізна клямка, пах – отут, вихопилося з неї, звідкись аж із-під грудей, як із колодязя, голос теж не її, а мов позичений: вона не показувала, вона веліла, і з того, як на її поклик усі кругом занишкли, спізнала чудне відчуття, наче все повторюється як і в сутичці з Дмитром: її тіло знов настренчилось хижо, і не вона ним правувала, воно й без неї знало, що робити, – отут копайте! – і, зараз-таки наступної миті: держіть! – вказуючи на непримітного собі з натовпу чоловічка, що зненацька посірів на виду й забігав очима, а тоді метнувся навтьоки, – все сталося дуже швидко, – натовп, світло з неба, стару вербу з розсохою, душно б’ючий з-під неї масний червоний запах, – чоловічок трусився, криючись великими, як дрижкі намистини, краплями поту, а тоді тонко, як поранений пес, закричав, заскавулів і обм’як, повисаючи лантухом на руках у дядьків, бо з-під заступів показалося, притрушене землею, щось довгасте, і люди подалися назад, затуляючи носи од смороду, хтось закашлявсь, когось вивернуло, копачі першими поскидали шапки й перехрестилися: Іван! Бігме-Боже, Теклин Іван!.. А казали, на заробітки подався! Починалися жнива, й за цілоденною, від світання до смеркання, роботою, прикра пригода з Дмитром теж затиралася потроху… Замотеличеній своїм, їй попервах уйшло було повз увагу й те, як несподівано розквітла Оленка – як вибухла в те літо, просто-таки гарною зробилась, аж променилася молодістю, аж, здавалось, тяглася – і як же по-новому зграбно та звинно! – кожною жилочкою навперейми сонцеві й людям, несучи в вигнутих кутиках набубнявілих уст невідомо кому призначений усміх.

Правда вдарила громом з ясного неба тїї ж осени, коли по селу почали ходити старости, і перші-таки, що постукали до них у хату, були – Од Дмитра Маркіянчука. Вона вже наготувалася промовляти, виступити наперед, приклавши руки до грудей, із глибоким уклоном, коли щось із плутаної мови старшого свата стало, нарешті, дотиратися їй до свідомості, – а відтак розгублено замимрив батько, що наче ж не годиться, ловці-молодці, через голову скакати, і що в нього, мовляв, старша дочка на черзі…, але Ганнуся вже не чула, оглухла й осліпла, бо вся кров прилила їй до голови: Дмитро сватав Оленку! Оленка! Оленка, зміючка, сестричка ріднесенька, гадина з лісу, змовлялася з Дмитром проти неї за спиною, ніби землю готувалася їй із-під ніг вибити…

Оленку засватали… І Марія опустила руки: Боже, де ж Твоя правда? Проти чого ж то той місяць на лобі, і чи ж на те тільки обдаровано її кохану дитину понад людську міру, аби завдяки їй менша знайшла собі вдатну пару?

Гаянуся, проте, й сама не знала, що має на думці, – до панотця її погнала вже просто незмога довше всидіти в до решти знавіснілій хаті,- з них двох тепер не хто як Оленка виявлялася одмічена Божою ласкою, ніби так і було їм на роду написано… – і спиталася в панотця, що як же так, панотченьку, – було собі два брати, Каїн і Авель, одного батька-матері діти, не від роду ж їм було приділено, одному статися жертвою, а другому вбійником? Вже ж що ні, відказав панотець, чоловік сам вибирає, по Божій дорозі йти, чи по диявольській, – так-то воно так, панотченьку, тільки ж і Святе Письмо каже, що то Бог уперве зглянувсь на Авеля і на жертву його, а на Каїна і на його жертву не зглянувся, а чи ж Каїн над своїм плодом не йому так само, як і брат його, гарував, може, й рук не покладаючи? Чи ж йому не кривдно було, що Бог його працею знехтував, а Авеля злюбив?.. Ну от, розвів панотець руками, не сердито, а радше буркотливо, як на нерозумну дитину, я тобі – образи, а ти мені – гарбузи, – і наостанці вицілив на неї пальця, мов на торгу доважував: і десять “Вірую”! Завернувши в третю вулицю, Ганнуся стала як укопана: на дорозі, в поросі лежав, широкий та розкішний парубочий пояс – гов, це ж хто потрапив упустити серед вулиці таке добро, та тут із півштуки найдорожчого краму пішло, на цілу спідницю стало б! – крім Дмитра, більш ні на кого було й подумати, тільки й Дмитрові пояси, навіть найсвяточніші, проти цього були що півень проти павича, – обережно, затамувавши подих, торкнулася Ганнуся делікатної тканини, – і на той дотик усе в ній зненацька зайшлося, ніби чиясь тепла рука владно й ніжно зворухнула утробу. Удома вона чогось не стала хвалитися знахідкою, – так і заснула на лаві під вікном, не встигши проказати не то десять отченашів, а насилу одного подужавши вимовити.

Прокинулась раптово, аж сіла на постелі: що таке?! Темно було, стояла тиша, – і тут під вікном, зараз-таки опостінь, коротко заїржав, наче реготнув, кінь – одчини, озвався незнайомий голос, владний і ніжний, до кісточок проймаючий золотим приском, – чоловічий голос, густий і глибокий, але звідки йшов? Одчини, Ганно-панно, оддай мого пояса, а коли не оддаси, мусиш мені за дружину стати, – Ганнуся ще й руки не витягла сягнути засувки, як вікно розчинилося, мов з нетерплячки, саме собою, – навстіж, і ту ж мить гарячий вихор підхопив її, обпалив-заполонив усеньке тіло, трубою здувши з неї сорочку вверх попід стелю, і, заки встигла злякатися чи й затулитись, – заки потрапила охнути, відчула, що такий самий гарячий вихор здіймається і в ній – назустріч, здавалося, безлічі дужих, як кремінь, чоловічих рук, що всі нараз її місили, тільки не грубих лаписьок, як Дмитрові, а таких, попри всю болючу міць, чулих, мов на кожному пальці мали по лоскотливому язичкові, і вона топилася в тих руках, як віск, умліваючи й перетворюючись на єдину готовність – увібрати в себе разом усенький світ, – і світ і ринув у неї зненацька, твердим, аж гострим, аж вона закричала, таким крижаним холодом пойняло нутро!.. Ганна-панна розплющила очі в себе на постелі. І, втупившись безживним зором у червоні плями свого дівоцтва на розорених перинах, вона зрозуміла, що цієї ночі стала за жінку найнещаснішому чоловікові на світі.

І тут запіяв півень – і в змиг ока постіль її спорожніла, навіть подуву тепла по тому величезному тілові не зоставивши, а Ганнуся провалилася в сон, як у глухий колодязь без сновидінь. Цілий день потому вона стоконилася мов сновида, відчуваючи тільки, як сочиться пасокою, аж по ногах їй тече, розкутурхана вночі утроба, – а на ніч він з’явився знову… Прийшов, слава тобі Господи, шепотіла вже й нестак радісно, як із полегкістю, зачувши його коло себе, – але він зараз же немов даленів, захмарений і невдоволений: чому за те, що я прийшов, славиш Бога, а не мене?.. Чи ж не твоїй сестрі випадає Його славити, чи ж не їй Він прияє куди пак щедріш, ніж тобі, хоч вона проти тебе стільки варта, як жменя піску проти жмені злота?

Сказане слово запало Ганні-панні в душу: тільки нікчемним своїм сотворінням Він і прияє, тільки вбогі духом Йому любі, – і жевріло в ній, на все інше погашеній, запаленою скіпкою, розгоряючись каламутним, маслянисто-івким, жовтявим світлом ядучої обиди: чому цей світ мав би належати до Оленки? Бо саме до неї він невдовзі й збирався належати – осінь стояла тиха, прозора, як сльоза, вже одбули заручини, а на Покрову мали гуляти весілля, й Оленка ходила по селу, скликаючи дружечок.

І настала неділя – вставши вранці, Ганнуся почула якусь зайшлу в собі переміну: її обида ствердла й звузилася на тонке жало, що вогнем пекло під грудьми, і незмога було дихати, доки його з себе не викинеш. У миснику вона намацала нагостреного ходімо, сестро, по ягоди, – звернулася до Оленки, – Оленка згодилася…

Ганнуся ринулась увихатися, як навіжена, щойно вступили до лісу, – раз, що потребувала руху, бо пекло під серцем, пік на тілі молодецький пояс, та й ціле тіло пекло вогнем, як незагоєна рана, не було на нім ані плямочки, на якій не чула б пашіння нічних вуст, і з того зосталось… – а не бути ж цьому! – скрикнула вголос, вихопившись на галявину, де Оленка вилежувалась на теплім, останнім у роцІ сонечку, прикривши лице лопухом, мов пані яка, щоб не взялося смагою, – і мов сам собою виплигнув ніж із дна козубка і притульно вклався в руку, даючи опертя, і останнє, що вбилося в тяму із раптом побурілого, нагуслого в очах туману, був Оленчин погляд, як випростувалася, скидаючи лопушину, – такий поблажливо-зверхній, як звичайно до сестри, такий невразливо-здивований, мовляв, ще чого? – і піддатне ножеві тіло, що стенулось уздовж короткою судомою – і обм’якло, а натомість вальнув у ніздрі, сласно збиваючи памороки, хоч пий, хоч купайся, – масний, живлющий гарячий червоний дух, – мов цілий світ разом, нарешті, відчинився – і ринув назустріч Ганні-панні, аби напоїти її невтоленість. Додому Ганнуся прибилася аж смерком – Марія вже місця собі не знаходила, – а Оленка ж де, першим озвався батько, а я звідки знаю, стиха шелеснула Ганнуся порепаними, мов кора, губами, – або я їй сторожа?

А десь опівночі зненацька зібралася гроза, яка й серед липня нечасто випадає, – зашугали, мовби з рукава сипонув, вогняні літавиці, затріщало й розкололося в небі, застогнало під землею, і за ревом стихій, за напірним періщенням дощу півкутка почуло – свят, свят, свят – як закричала Ганнуся,- нелюдським, смертним криком божевільної розкоші, за якою кінчається все живе, а зостається хіба місячним сяйвом заллята нескінченна пустеля, – ніхто ніколи не чув такого голосу, і Ганнусиного власного теж звідтоді ніхто не чув більше: по тій ночі замовкла дівчина. А ще невзабарі побачила Марія, що Ганнуся тяжка: виглядало, наче того самого нещасливого дня й завагоніла.

Навесні проходила селом чумацька валка – і до Василя з Марією кількоро чумаків переночувати попросилося. Молодий музика тримав сопілку в делікатних довгих пальцях і, щойно притулив до губ, в хаті тонко, сливе по-дитячому жалібно заспівало Оленчиним голосом: помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого серденька вкрай, мене сестриця з світу згубила, в моє серденько гострий ніж устромила, – дитино моя! – здавалось, водночас зойкнули батько з матір’ю, хоч насправді всі поніміли так, що почув би, як у Києві задзвонили до вечерні: коло печі, прихилившись до комина, як молода на сватанню, стала Ганнуся – в самій сорочці, віддутій наче реві, розхристана, простоволоса, з чорно запалими вглиб очима, з яких аж немов потріскував жар, вона посміхалась. Ганнуся по сміхалася все ширше, от-от заговорить, – доки один із чумаків но оханувся й, підступившись, не одважив біснуватій поличника, – вони зараз же вмовкла і з тим лягла на полу та вже й не вставала.

Треба було післати по залогу – бо ж нікому вже не випадало сумніватися, що тоді між сестрами в лісі направду сталося, – то й післали, але коли прийшли закувати в пута, стовклися всім миром на подвір’ї, нетерпляче юхтячись і сопучи, спинаючись зазирнути, задні переднім, почерез голови, – в хаті було порожньо, тільки на полу зостався довгий капарний слід – мов смоляним віхтем черкнуло…

Протистояння добра і зла, одвічна проблема вибору між тьмою і світлом – ось провідна ідея твору О. Забужко “Казка про калинову сопілку”. У Ганнусі – від народження є особлива мітка. Усі дражнять через це дівчинку, але мати переконує доньку, що вона особлива, величає Ганною-панною. Марії і самій хочеться вірити, що ця мітка – Божа ознака того, що на доньку чекає велике щастя. Бог і справді наділив старшу доньку Марії вродою, а ще розумом і талантом відчувати воду під землею, та була вона гордовита, ненавиділа свою сестру, а любила лише себе. Знехтувала Ганнуся й гарним, роботящим, багатим парубком Дмитром, що посватався до неї, а коли згодою йому відповіла сестра Оленка, Ганна не пробачила. Вона покликала сестру до лісу, начебто по ягоди, прихопивши із собою ножа. Там і позбавилась Оленки, встромивши ножа у самісіньке серце. У селі ж сказала, що сестра зникла. Якось на весні проходила селом чумацька валка, побували чумаки й у домі Марії та Василя. Один із них розповів про сопілку, що вирізав з калини в їхньому лісі. Щойно притулив хлопець сопілку до губ, як вона заспівала жалібно Оленчиним голосом, як сестриця її зі світу згубила. Заплакали батько, мати і люди, лише Ганнуся зареготала, впала на землю і більше не встала…

Протягом усього життя дві сили борються за душу Ганни. Саме тому в неї то проявляються надприродні здібності передбачення, то виникають напади скаженої люті та ревнощів, що і призводять врешті до злочину.