Скорочено ІВАН ІВАНОВИЧ – МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

(Стислий виклад)

Теккерей, наприклад, каже, що Свіфт (ви пам’ятаєте “Гулліверову подорож”) справляє на нього враження величезного гіганта і що загибель його, Свіфтова, нагадує йому, Теккерею, загибель грандіозного царства.

Іван Іванович думав про Свіфта, про те, що його постать нагадувала Теккерею, наприклад, величезного гіганта, і про те, що загибель Світа нагадувала йому ж загибель грандіозного царства. Самого ж Івана Івановича було у той час вже вигнано з третього курсу юридичного факультету за ” вольтер’янство”. Він

тоді навіть обіцяв комусь зробити “Гулліверову подорож” настільною книгою і положити її з правого боку від Рабле.

Але це було дуже давно, і тепер Іван Іванович навіть забув про Свіфтове існування.

І

Іван Іванович (партійна кличка “Жан”) жив на вулиці Томаса Мора – “не зовсім поганому закутку”, в нагірній частині цього “від голови до п’ят революційного” міста. Хмарочос, у якому жив Іван Іванович, було збудовано тільки два роки тому, і тому його пролетарське походження не підлягає ніякому сумніву.

У квартирі № 38 на вас віє приємним одеколоном. Але в кімнатах тільки дружина

героя – Марфа Галактіонівна (партійна кличка – “товаришка Галакта”) – надзвичайно симпатична жінка, яка повністю відповідає прогресивним прагненням Івана Івановича. Вона ніколи не манікюрить нігтів, одягається дуже просто, але зі смаком. Вона середнього зросту та з деяким нахилом до повноти, її чорне волосся підстрижене з таким розрахунком, щоб на партзібранні її можна було назвати товаришкою Галактою, а дома – Марфою Галактіонівною. Вона любить читати Леніна й Маркса, але іноді її рука тягнеться за Мопассаном (хоча навіть тоді вона вміє тримати себе в руках). Словом, дружина Івана Івановича – зразковий тип дружини нового побуту.

В товаришки Галакти та товариша Жана є син Май і донька Фіалка. Май уже записався в жовтенята, а Фіалка поки що кандидатка. Є ще в домі мадемуазель Люсі, гувернантка, і Явдоха – радянська куховарка.

Сам Іван Іванович – зразковий член такої-то колегії, такого-то тресту. Правда, матеріальний стан його нижче нормального, коли взяти до уваги бюджет нашого сучасного буржуа чи то курс червінця і особливо той факт, що Іван Іванович людина мало не з вищою освітою.

Втім товариш Жан завжди ходить по вулиці так, як ходять лише шановні люди, лоб та окуляри протирає завжди білосніжною хусткою і говорить, так би мовити, баритональним басом. Костюм Іван Іванович носить не із дешевих, бо добре засвоїв англійську мудрість: “Я не такий багатий, щоб купувати дешеві костюми “. Про нього усі говорять, що він дуже гарний робітник і зразковий партієць. Іван Іванович цілком задоволений з цього. Він завжди акуратно вносить членські внески, бо ж “треба бути зразком для інших і особливо для несвідомої позапартійної маси”. А треба сказати, що Іван Іванович є членом “Друга дітей”, і членом “Повітрофлоту” та “Доброхіма”, членом якогось клубу мало не політкаторжан, і членом профспілки… і т. д. і т. п. Словом, в цьому сенсі Іван Іванович, очевидно, не має собі рівних. Він навіть Марфу Галактіонівну загітував на таке широке членство.

Іван Іванович зітхає і сідає на канапу. “…Коли хочеш, я буквально не розумію!” – каже він Марфі Галактіоновні. “…Не розумію цих… як би їх назвати… бузотерів! Ну, словом, наших супротивників. Чого їм треба? Чого вони хочуть від нас? Ну, скажімо, так: диктатура пролетаріату єсть? Єсть! Влада у наших руках? У наших! Фабрики і заводи націоналізовано? Націоналізовано! Червону Армію організовано? Організовано! Комінтерн єсть? Єсть! Профінтерн єсть? Єсть!.. Загальне навчання провадиться? Провадиться! До соціалізму посуваємось? Посуваємось! Комсомол єсть? Єсть! Піонери єсть? Єсть!.. Чого ж їм іще треба?.. Буквально нічого не розумію!”

Марфа Галактіонівна хитренько примружує свої розумні очі і каже, що ї нічого не треба: це просто особисті рахунки, позакулісна боротьба.

Але Іван Іванович починає нервувати ще більше і каже, що не може пробачити такого виродження, особливо вождям!

Тут серце підводить його, він сідає на канапу і просить води. Марфа Галактіонівна намагається заспокоїти його.

– Серце!.. Що мені серце, коли справа йде про інтереси пролетаріату? Я не люблю похвалятись своєю самовідданістю, я не вискакую на партзборах та в газетках з красивими словами… Але дозволь мені хоч дома одвести душу і вилити те, що накипіло… Ти думаєш, мені мало накипіло?.. Ого!

Тут Іван Іванович почуває, що йому серце все-таки зрадило: він сідає на канапу і просить води. Потім він іде до свого кабінету.

У двері стукає Методій Кирилович, колега Івана Івановича, але Марфа Галактіонівна каже, що Жан зараз страшенно розтривожив себе, і йому треба відпочити.

Методій Кирилович сідає поруч із товаришкою Галактою, і кладе свою руку на безумовно привабливий таз своєї співбесідниці. Та зітхає: “…І скажу я одверто, без всяких міщанських забобонів: іноді мені так хочеться приласкати чужого мужчину, що ви й не в’являєте!” Методій Кирилович підсувається ближче і гладить її безумовно привабливе коліно.

– Їй-богу, не в’являєте! – шепоче товаришка Галакта. – Це таке, знаєте… як би його сказати… бажання, що…

Методій Кирилович починає нервово здригатись, Методій Кирилович…

Але автор в цей момент рішуче йде від дверей. Звичайно, сатирик, як і сатира, цілком заслужено не користуються поспіхом серед деяких поважних людей нашої республіки, звичайно, деякі поважні люди нашої республіки не без підстав вважають, що сатира віджила свій вік і в нашому суспільстві їй нема місця, але дозвольте все-таки

Запевнити: ми ніколи не підслуховуємо тоді, коли не можна підслуховувати. Ми також і не підглядаємо тоді, коли не можна підглядати. Отже, дозвольте зробити ще декілька цілком цензурних зарисовок.

II

Квартира, де живе Іван Іванович, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної). Квартирна криза дала себе знати, і Іван Іванович пішов їй назустріч. Він, наприклад, ніколи не вимагав окремої спальні для своєї куховарки, і Явдоха спить в коридорі.

День Івана Івановича та його дружини почався з обговорювання “ідеологічно витриманого” меню, яке мало виглядати так: малоросійський борщ, желе, вірменська горілка і котлети (для дітей і для всіх інших, звичайно, крім Івана Івановича, коли Іван Іванович не захоче їсти котлет).

Після Марфа Галактіонівна читає Явдосі, яка затрималась, бо заходила до союзу, лекцію політграмоти. Потім йде до їдальні, де п’ють чай мадемуазель Люсі і дітвора. Вона цікавиться, чи добре діти їли та спали. Почувши ствердну відповідь від сина (французькою мовою), вона задоволено каже: “Ну й прекрасно! Треба, дітки, завжди бути задоволеним, не треба забувати, що на вулиці бігають сотні безпритульних. Цим дітям ще гірше! Вони не мають кватири і бігають зовсім, як собачатка. Треба, дітки, не забувати і їх”. Тоді вона пропонує мадемуазель Люсі повести дітей до дитячого садочку на півгодини – бо не можна одривати їх від колективного життя.

Далі товаришка Галакта допиває свій кофе, сідає проти вікна і дивиться туди, де кінчається город і починаються тихі поля та осіннє м’яко-бірюзове небо, де прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: тішить радісним спокоєм справжнього мажорного реалізму.

Іноді в ці хвилини випадково заходить Методій Кирилович чи то Семен Якович (головний начальник тресту), і тоді чути із спальні розмови на таку тему: “полова проблема і сучасний побут”.

Сам Іван Іванович після обіду іде на якесь засідання. Але коли не йде на засідання – лягає трохи відпочивати. Увечері, коли субота, Іван Іванович іде з Марфою Галактіонівною і зі своїм другом дому, Методієм Кириловичем, в кінематограф і там дивиться на фільми радянського виробництва. Потім усі обговорюють “песимістичні пустушки”.

У четвер родина Івана Івановича йде на зібрання комосередку.

Вона одягає простеньку червону хустку і старенький жакет, нагадуючи робітницю тютюнової фабрики; він бере старенький капелюх і солдатську блузу часів воєнного комунізму.

По дорозі в голову героя приходить “геніальна ідея”; що ми будуємо соціалізм не в одній країні, а в кількох (Росія, Україна, Білорусь…)- це має бути зрозумілим і “дискусіонщикам”. Але, беручи на увагу той факт, що в центральній пресі ще так не ставилось питання і не дебатувалось в цій площині, беручи на увагу також те що на такій “формулі” може зіграти хтось, Іван Іванович одмовляється від цієї ідеї і цілком стоїть на постулатах останнього пленуму ЦК.

IV

У залі засідань кожний закуток нагадує глядачам, що він не просто закуток, а головним чином “червоний куточок”. Тут висять на стіні мало не всі вожді революції. Крім вождів, тут багато різних революційних плакатів з різними текстами – профспілкового, комсомольського та іншого походження.

Іван Іванович сідає на першому стільці у першому ряду. Поруч його сідає Марфа Галактіонівна, а далі – Методій Кирилович.

На сьогодні була запланована доповідь про останню вилазку проти самокритики. Аж ось Методій Кирилович повідомив, що у залі є дискусійщик. Після кількох спроб присутніх вгадати, хто цей дискусійщик, Методій відкриває таємницю: це товариш Лайтер!

Почали обговорювати цю новину.

V

Збори почалися. Обрали голову засідання – ним став Методій Кирилович (згідно з останньою інструкцією ЦК не можна обирати весь час Семена Яковича і Івана Івановича, “треба ж видвигати й (більш нижчі інстанції”).

Доповідач (Семен Якович) сказав, що питання про режим економії треба розглянути кожному особисто. Потім сказав, що є “виливки проти самокритики”, і з цим треба боротися. У залі гучно зааплодували.

Далі слово узяв “дискусійник” Лайтер. Але як тільки він відкрив рота, як його почали ганьбити й прогнали з трибуни. Нарешті Іван Іванович остаточно розгромив Лайтера, обурено заявивши: “Уберіть, будь ласка, ваші сумнівні руки від досягнень Пролетаріату і не морочте нам голови!” Після цього він зійшов з трибуни під гучні оплески, цілком задоволений собою.

Повернувшись додому Іван Іванович знайшов у портфелі якусь невідому книжечку. Це була ще не оголошена стенограма якогось пленуму ЦК. Іван Іванович та його дружина злякалися та зблідніли. Вони почали розмірковувати, хто міг підсунути цю книжечку. Довго думали, хто б міг бути цим ворогом, що надумав їх скомпрометувати. Втім, коли подзвонили Семену Яковичу, виявилося, що книжечка – його, а він просто переплутав портфелі.

VI

Після осені прийшла зима. Морози були люті, але будинок, у якому мешкав товариш Жан, викликав на “соціалістичне змагання” будинок, що на вулиці Щукіна, і тому не можна було “підкачати” навіть в сенсі опалення: кожний із будинків доводив, що він тепліший за свого супротивника і що він може позмагатися навіть із природою.

А Іван Іванович, сидячи у духоті в своїй квартирі тим часом придумав геніальний винахід – мухобійку (адже прийде літо, а з ним – мухи, які будуть дуже заважати працювати!) Отримавши схвальний відгук дружини, товариш Жан приступив до роботи: написав заяву до комосередку, щоб його звільнили від партнавантаження “як наукового робітника, що працює над власним винаходом” , і взявся за мухобійку. В скорому часі Іван Іванович зробився героєм дня нашого, як він говорить, заздалегідь і з обуренням відкидаючи ганебне міщанство, “з голови до п’ят революційного міста”: він винайшов електричну мухобійку.

Під впливом такого успіху Іван Іванович викликав на “соціалістичне змагання” свого колегу – Методія Кириловича. Було вирішено, що Іван Іванович зробить три мухобійки, а Методій Кирилович буде три дні агітувати серед службовців тресту за утворення фабрики виробництва цих же таки мухобійок.

Після Різдва приїхав до Івана Івановича брат Марфи Галактіонівни – товариш Мрачний (псевдонім). Товариш Мрачний цілими днями громив “апаратчиків” і запевняв Івана Івановича, що “це їм так не пройде”. Іван Іванович спочатку заперечував, а потім погодився з гостем. Правда, коли товариш Мрачний, діставши посаду, раптом змінив свої погляди, Іван Іванович не змінив своїх поглядів, він просто знову зупинився на своїх, що були до приїзду товариша Мрачного, позиціях, себто він знову почав гаряче захищати “самокритику”, але це показує тільки те, що він, будучи ортодоксальним марксистом, не міг не володіти добре ланцетом матеріалістичної діалектики.

І зовсім не зрозуміло, як могло трапитись з ним таке велике горе, це грандіозне нещастя.

VII

Якось Іван Іванович лежав після смачного обіду на канапі і переглядав “Вісті”. Раптом його очі поширились і він дуже зблід. Потім підвівся та швидко забігав по кімнаті (чого з ним ніколи не траплялося). Після цього він пішов до куховарки, спитав, чи не важко їй у них працювати, і навіть сам узявся винести помиї. Коли ж дружина мило не звільнила куховарку за те, що її чоловік до неї залицявся ( гак вона сприйняла цю сцену), то чоловік переконав її, що усе не так. Усе дуже погано! Це крах революції! Товариш Жан дав дружині ту газету, що сам читав деякий час тому. Там йшлося про велику партійну чистку. Іван Іванович кинувся до Методія Кириловича, потім – до Семена Яковича, головного начальника і члена бюро.

Про що вони там говорили – не відомо. Але відомо, що райком прислав комісію, яка сконстатувала, що товариш Лайтер не опозиціонер і не бузотер, а просто активний партієць. Ця ж комісія наказала негайно перебрати бюро комосередку, а Івану Івановичу, Марфі Галактіонівні, Методію Кириловичу і ще багатьом ще до чистки судилося “вийти із партії”.

У цю мить Іван Іванович вперше по-справжньому заплакав.

– Пропав! – скрикнув він. – Боже мій, яке трагічне непорозуміння! Чому саме мені судилося так страждати за революцію? Чим и провинився?

Але ніхто йому не відповів.

Повість “Іван Іванович” (1929), на сторінках якої постає не ідеалізована, реальна нова пореволюційна дійсність, є однією з найцікавіших у художньому доробку М. Хвильового. Вона становить інтерес в площині творчої еволюції митця, демонструючи, серед іншого, його неабиякий сатиричний дар.

Написана у гоголівській манері, повість викриває новий радянський побут, а також “активних революціонерів”, які за революцію “проливали свою кров” (а насправді терлися в кабінетах Наросвіти), революціонерів, які влаштовують збори, де хизуються один перед одним своїми партійними поглядами та жваво обговорюють “геніальні” революційні ідеї, насправді ж у їхніх душах панує звичайнісінький обивательський світогляд, щоправда з претензією на “компартійну виключність” та інтелігентність. В осередку таких революціонерів постійно точаться порожні балачки, а їхніми головними рисами, якщо уважніше придивитися, виявляються честолюбство, лицемірство, пиха. Вихід із партії для них – трагедія, оскільки означає втрату всіх життєвих благ, які вони завоювали для себе, прикриваючись інтересами пролетаріату.

Характерними рисами творчого стилю М. Хвильового є яскраві, психологічно тонко виписані характери головних (компартійця Івана Івановича, його дружини Марфи Галактіонівни, товариша сім’ї Методія Кириловича) і другорядних персонажів (куховарки Явдохи, гувернантки мадемуазель Люсі та ін.), точний побутовий малюнок, вчасно схоплена деталь, репліка, характеристичний діалог.