Скорочені твори – Горе від розуму
Вітальня з годинником і двома дверима. З-за одних дверей чути фортепіано, Лізонька, служниця, спить у кріслі. Музика замовкає, Лізонька прокидається, тривожиться, що вже настає ранок і стукає до Софії, своєї панночки. Софія, дочка Павла Опанасовича Фамусова, господаря будинку, московського чиновника, проводить час у своїй кімнаті з молодою людиною – Олексієм Степановичем тюрмі “, секретарем батька.
На стукіт Лізи не відгукуються, і вона переживає:
Бути може батюшка увійде!
Прошу служити у панянки закоханої!
Для того щоб змусити
Явище 2.
Засланні цікавиться, чи спить Софія, на що Ліза необережно відповідає: “Зараз започівала”. “Зараз! А ніч? “- Дивується засланні”. “Ніч цілу читала”, – спохоплюється Ліза.
Засланні:
Скажи-ка, що очі їй псувати не годиться,
І в читанні пуття – від не великий:
Їй сну немає від французьких книг,
А мені від російських боляче спиться.
Ліза спроваджує пана під тим приводом, що він розбудить Софію, і зітхає з полегшенням.
Явище 3.
І кімнати виходить
Дивіться на годинник, погляньте-но у вікно:
Валить народ по вулицях давно;
А в будинку стукіт, ходьба, метуть і прибирають.
Софія:
Щасливі годин не спостерігають.
Явище 4.
Входить засланні “. Він дуже здивований, заставши рано вранці Молчаліна і Софію разом. Слід мораль, в якому засланні недобрим словом поминає французів, “губителів кишень і сердець”, з їх модами, книжковими і бісквітними лавками, і вимовляє Софії за те, що він дбав про її вихованні з колиски, а вона не слід позитивного прикладу батька. Розповсюджується він також про невдячність Молчаліна, якого він “пригрів і взяв у своє сімейство, дав чин асесора і взяв у секретарі”. Софія і Лізонька намагаються урезонити його, але засланні продовжує обурюватися, яким чином Молчалін міг потрапити в цю кімнату. Тоді Софія каже, що вона сама прибігла сюди, тому що із-за смутного сну злякалася батьківського голосу. Засланні цікавиться, про що був сон. Софія розповідає: на квітучому лузі вона зустріла молодого чоловіка, розумного, але бідного, “один із тих, кого ми побачимо – ніби століття знайомі”. З цією людиною вони виявляються в темній кімнаті, де з’являються жахливі чудовиська і мучать його, а упирається Софію веде з собою батько. Вислухавши, засланні велить дочки “повикінуть дурниця з голови”, і йде з тюрмі розбирати папери, так охарактеризувавши своє ставлення до справ:
А в мене що справа, що не справа,
Звичай мій такий:
Підписано, то з плечей геть.
Явище 5.
Ліза просить Софію бути обережніше, інакше пан, дізнавшись про все, Софію може посадити під замок, а саму Лізу і Молчаліна зовсім вигнати, та й чутки поповзуть. Софія безтурботно відповідає: “Що мені чутка?” і “Буває гірше, з рук зійде”. Ліза мудро зауважує, що засланні бажав би зятя “з зірками та з чинами”, такого, як, наприклад, полковник Скалозуб – “і грошовий мішок, і мітить в генерали”. Софія відповідає
Він слова розумного не вимовив зроду, –
Мені все одно, що за нього, що у воду.
Ліза згадує колишнього близького друга Софії:
Хто такий чутливий, і веселий, і гострий,
Як Олександр Андрійович Чацький!
Ліза описує, як важко було йому розлучатися з Софією, їдучи за кордон для навчання. Софія збентежена, вона говорить, що це була дитяча дружба, адже “ділити з усяким можна сміх”, що він тільки “прикинувся закоханим”, та й взагалі:
Ах! Якщо любить хто кого,
Навіщо розуму шукати і їздити так далеко?
Потім вона, наче виправдовуючись, розхвалює Молчаліна за його сором’язливість, і описує, як проходять їхньої зустрічі: “Рука з рукою, і очей з мене не зводить”.
Явище 6.
У цей момент слуга оголошує, що до Софії прибув Олександр Андрійович Чацький. Тут з’являється і сам герой, щойно з дороги.
Явище 7.
Чацький в захваті, що знову бачить Софію, на його гарячі розпитування, рада чи вона йому, отримує у відповідь холодне “Рада”, намагається нагадати їй їх дружбу, ігри, на що вона відгукується “дитячість!”. Тоді Чацький заводить розмову про Москву, про старих знайомих, причому промова його гостра, глузлива, він викриває людські слабкості і недоліки і сміється над ворогами книг, молодяться тіточками, вчителями-іноземцями. Софія залишається байдужою до його дотепності, до загальних спогадами, але коли він у своїй жвавій мови зачіпає Молчаліна, гнівно запитує, чи сказав Чацький хоч коли-небудь про кого-небудь добро. Чацький дивується її холодності, адже він так поспішав її побачити, але зізнається, що “без пам’яті любить” її.
Явище 8.
З’являється засланні, і Софія, шепнув йому: “Батюшка, сон в руку”, йде, даючи батькові зрозуміти, що Чацький і є той надто молода людина, якого вона бачила уві сні.
Явище 9.
Засланні вітає Чацького, як старого друга, поспішає розпитати його про подорож, але той тільки неуважно промовляє: “Як Софія Павлівна у вас покращала”, – всі його думки зайняті дівчиною. Він говорить Фамусову, що йому потрібно заїхати додому з дороги, але через годину він буде тут і все розповість. Засланні замислюється, до кого ж розташована Софія, ні один з кандидатів його не влаштовує – “той жебрак (Молчалін), цей франт-приятель, от’явлен марнотратом, шибеником (Чацький)”.
Дія друга.
Явище 1.
Засланні велить слузі дістати календар і записати чиновника плани на наступний тиждень – званий обід, похорон камергера, про який засланні з повагою відгукується: “Що за тузи в Москві живуть і вмирають!”. Його захоплення викликає та обставина, що покійний “багатий і на багатій був одружений, переженити дітей, онуків” (зрозуміло, вигідно).
Явище 2.
Як і обіцяв, повертається Чацький, і відразу починає з розпитувань, чому у Фамусова “в особі, в рухах суєта”, не засмучена уже чимось Софія Павлівна, чи не хвора. Засланні прямо запитує його, не задумав він одружуватися, і на це також дає Чацькому поради:
Сказав би я, по-перше: не примхи,
Ім’ям, брат, не керуй помилку,
А, головне, піди-тка послужи.
Чацький:
Служити б радий, прислужувати нудно.
Ця репліка обурює Фамусова, він розповідає барвисту історію про те, як його дядько вислужувався при дворі Катерини. На що Чацький йому відповідає: “Живі перекази, а віриться насилу”. Нині, каже він, все по-іншому – раніше “прямої було століття покірності й страху, все під личиною старанності до царя”, і тепер, “хоч є мисливці поподлічать скрізь, та нині сміх страшить і тримає сором у вузді”, і що люди розуміють – треба “служити справі, а не особам”. Засланні в жаху від цих промов, спочатку він вигукує про Чацького “Небезпечна людина!”, А потім і зовсім затикає вуха, щоб не чути прогресивних суджень свого гостя.
Явище 3.
Тільки коли з’являється слуга, щоб оголосити про прибуття полковника Скалозуба, засланні забирає руки від вух і наказує зустріти його, як дорогого гостя. І попереджає Чацького, щоб той при полковника поводився обережніше і крамольних думок не висловлював, адже у Скалозуба “відзнаку, чин завидний”, та й на Москві подейкують “ось ніби одружується на Сонюшке”. Засланні радить Чацькому:
Потиснули-ста при ньому не сперечайся ти так і навскіс
І завіральние ідеї ці кинь.
Явище 4.
Чацький підозрює, “чи немає справді тут нареченого якого”, інакше чому його тут приймають так холодно, а з Скалозубом так привітні. І скаржиться, наполовину жартома, наполовину всерйоз:
Ах! Той скажи любові кінець,
Хто на три роки вдалину поїде.
Явище 5.
Засланні метушиться навколо Скалозуба, садовить його і починає розмову спочатку з родичів, плавно переходячи до питань кар’єри, попутно характеризуючи свої принципи:
При мені службовці чужі дуже рідкісні;
Все більше сестрин, своячки дітки;
Як станеш представляти до крестішку чи, до містечка,
Ну як не подбати рідного чоловічкові!
Скалозуб розповідає про свого двоюрідного брата, який “міцно набрався якихось нових правил”:
Чин слідував йому: він службу раптом залишив,
У селі книги став читати.
І Скалозуб, і засланні засуджують такий нерозумний вчинок, і переходять до теми більш приємною – Скалозуб в найближчим часом розраховує на генеральський чин. Тут засланні підкидає думка про генеральшу, маючи на увазі, звичайно, Софію. Потім він описує звичаї московського суспільства, де “тільки й дорожать ще дворянством”. Опис виходить непривабливим – людини тут цінують не за розум, а за багатство, схиляються перед іноземцями, неважливо “хоч чесна людина, хоч ні”. “Старички”, представники старшого покоління дворян, проводять дні в порожніх суперечках про уряд – “прідерутся до того, до цього, а частіше ні до чого, посперечаються, погаласують, і… розійдуться”. Дами – “судді всьому, скрізь”. “Будинки і все на новий лад”. На цю фразу Чацький голосно відгукується: “Вдома нові, але забобони старі”. Засланні говорить, що всі засуджують його, Чацького, за те, що він “не служить” (у фамусовском сенсі, звичайно “не прислужувати”). Чацький вимовляє чудовий монолог “А судді хто?”. Він викриває тих, хто ворожий свободі, прихильний старих порядків:
Де, вкажіть нам, отечества батьки,
Яких ми повинні прийняти за зразки?
Не ці, утиск, багаті?
Захист від суду в друзях знайшли, у родинних стосунках,
Чудові спорудять палати,
Де розливаються в бенкетах і марнотратстві…
Ось ті, які дожили до сивини!
Ось поважати кого повинні ми на безлюддя!
Ось наші суворі цінителі та судді!
(2 votes, average: 2.50 out of 5)