Система образів у романі “Герой нашого часу”

Перше, на що звертає увагу читач при читанні “героя нашого часу”, – порушення хронологічної послідовності в ході оповідання. Роман складається з описів різних епізодів у житті Печорина зовні практично не зв’язаних між собою. Починає роман повість “Бела”, далі треба “Максим Максимич потім – “Тамань”, “Князівна Мері” і “Фаталіст”, тоді як у житті головний герой спершу їде на Кавказ і зустрічає контрабандистів – “Тамань”, потім приїжджає в Пятигорск, де розвертається дія “Князівни Мері”: за

дуель із Грушницким Печорина посилають у віддалену міцність, де він викрадає черкеску – “Бела”; після історії з Белой герой живе якийсь час у козачій станиці, де відбуваються події, описані в “Фаталісті”; нарешті, Максим Максимич і оповідач зустрічають Печорина по дорозі в Персію, де він згодом умирає – “Максим Максимич”.

У романі Лєрмонтова композиція й стиль підпорядковані одному завданню: якнайглибше й всебічне розкрити образ героя свого часу, простежити історію його внутрішнього життя, тому що “…історія душі людської, – як заявляє автор у Передмові до “Журналу Печорина”,

– хоча із самої дрібної душі, чи не цікавіше й не корисніше історії цілого народу, особливо…коли вона…писана без марнолюбного бажання збудити участь або подив”.

Образ Печорина розкривається подвійно: з погляду стороннього спостерігача й у плані внутрішнього його саморозкриття. От чому роман Лєрмонтова чітко ділиться на дві частини; кожна із цих частин має внутрішню єдність. Перша частина знайомить читача з героєм прийомами зовнішньої характеристики. Друга частина підготовляється першої. У руки читача попадає “Журнал Печорина”, у якому він розповідає про себе в гранично щирій сповіді

Роман побудований так, що Печорин і його історія послідовно з’являються перед читачем як би із трьох точок зору. Передмова від автора, написана у відповідь на суперечливі толки критики й включене в друге видання книги, пояснює загальний задум, ціль добутку. Потім ідуть шляхові записки автора, повість “Бела”. Ці шляхові записки стилістично продовжують “Подорож в Арзрум” Пушкіна, опубліковане в1836 році в пушкінському “Сучаснику”, саме незадовго до висилки Лєрмонтова на Кавказ. При всій своїй гаданій простоті, повість “Бела” складна й по композиції, і по стилі. Традиційна романтична тема здобуває тут правдивий, реалістичний характер

Повість “Бела” починається шляховими записками. Їхній автор – російський офіцер мандрівний “з подорожньої по казенній потребі”, дивиться на кавказьку природу й кавказький побут очами російської людини: “…і весело було чути серед цього мертвого сну природи фиркання поштової трійки й нерівне побрякивание російського дзвіночка”.

Центральним у повісті “Бела” є оповідання Максима Максимича, включений у записки мандрівного офіцера. Однак це оповідання перебивається описом Хрестового перевалу. Оповідання Максима Максимича ускладнений і тим, що в першу його частину включене оповідання Казбича тім, як він рятувався від козаків, у другу – автохарактеристика Печорина. Цієї композиції повести відповідає її стилістична складність

Повість “Максим Максимич” хронологічно є останньою у романі. Однак композиційно ця сполучна ланка між новелою “Бела” і наступними повістями, тому що в ній пояснення походження записок Печорина.

Повість “Максим Максимич” займає в структурі роману як би проміжне положення: на відміну від інших частин “Героя нашого часу”, у ній немає захоплюючого авантюрного сюжету, та й сам герой, Печорин, з’являється в ній лише на кілька митей. Однак саме в “Максимі Максимиче” герой у перший і останній раз з’являється перед читачем живим. В “Беле”, першої повісті Лєрмонтовского роману, стає відомо про Печорине з вуст його старого приятеля Максима Максимича, а в тій частині роману, що озаглавлена автором “Журнал Печорина”, діє герой, якого вже немає на світі: з авторської передмови до “Журналу” читач довідається, що Печорин умер, вертаючись із Персії. Одним словом, “Максим Максимич”, сама коротка повість “Героя нашого часу”, для художнього цілого роману виявляється надзвичайно важливої, незважаючи на її гадану “проміжність”.

Роль новели “Максим Максимич” у романі Лєрмонтова дуже велика. По-перше, відбувається зміна оповідачів, оповідання знову ведеться від імені автора. По-друге, у цій главі дається повний опис портрета Печорина в його дрібних подробицях. По-третє, тут нам найбільше повно розкривається особистість Максим Максимича як людину й друга Печорина.

Композиція “Журналу Печорина” досить своєрідна – це як би “роман у романі”.

У повісті “Тамань” показані взаємини Печорина з “чесними контрабандистами”. Увірвавшись у їхнє життя, воно розбиває її, але після жалує про це: “Мені стало смутно. І навіщо було долі кинути мене в мирне коло чесних контрабандистів… я стривожив їхній спокій і, як камінь, тільки-но сам не пройшов до дна”.

У цій главі роману суперечливість характеру Печорина досить ярка. Лєрмонтов відразу зіштовхує два конфлікти в його житті. Якщо на початку повести парубок вразливий, шукає пригод і гострих відчуттів, то вже через кілька сторінок він визнає: “Та і яке мені справа до радостей і нещасть людських?” Ця фраза свідчить про вмертвіння його почуттів, про байдужність, що перемагає в ньому в дуелі між двома початками, боротьба усередині героя нескінченна. Це назавжди виводить його за коло звичайних людей з їх побутовими, часом дріб’язковими інтересами, щоденністю

Повість “Тамань” – одне із самих романтичних місць у романі. Герой в описані їм подіях розкривається як людина, у якому залишилося досить багато романтичного. Печорина незвичайно тягне та воля, що персоніфікує Янко, ундина, сліпий хлопчик. Вони живуть у єдності зі стихією, морем, поза всяким законом. Це безумовно залучає Печорина, і його вчинки стають теж трохи безрозсудними, наприклад, поїхати качатися на човні, не вміючи плавати. Однак цей мир не для його

В “Тамані” існує також інший світ – мир повсякденного провінційного життя. До нього належить урядник, десятник. Вони є втіленням старого невільного миру, що викликає в Печорина лише відраза своєю вбогістю. У результаті герой виявляється чужим і у світі “чесних контрабандистів”, і у світі звичайних людей

Повість “Тамань” не є кульмінаційним моментом у романі, але саме в ній починає розкриватися внутрішній мир героя. Печорин розповідає про себе щиро, даючи строгу оцінку собі й своєму вчинкам

Новела “Князівна Мері” побудована із щоденникових записів – це майже щоденний літопис життя Печорина, що не цікавиться “загальними питаннями”. Він пише про свої почуття, думки, про своє поводження й про вчинки. В “Князівні Мері” Печорин виступає перед читачами не тільки як мемуарист-оповідач, але і як автор щоденника, журналу, у якому точно фіксуються його міркування й враження. Саме в цій повісті найбільше глибоко показані безвихідний розпач, трагічна безнадійність Печорина, розумної й обдарованої людини, покаліченого середовищем і вихованням

Питання призначення, долі, єдиноборства людини з долею – основний філософський аспект роману. Повністю цій проблемі присвячена завершальна глава “Фаталіст”, у якій Печорин намагається створити деяку “модель долі”. Чи існує чи перевага ні і якщо “так”, те які межі самостійності особистості, – все це хвилює Печорина, тому що відповідь на це питання дасть ключ до розгадки людської натури й зможе, нарешті, пояснити Печорину його власну душу й долю. Це сама філософська глава вромане.

Новела “Фаталіст” складається із трьох епізодів, які є продовженням виниклі серед офіцерів суперечки про існування приречення, предуготованной через долю. Таким чином, особливість побудови “Героя нашого часу” у тім, що в добутку не збігаються сюжет і фабула. Лєрмонтов порушує природну хронологію подій для того, щоб поступово ввести читача у внутрішній мир Печорина, героя свого часу, що у результаті розкривається саме в останніх трьох главах роману через щоденник головного героя. Підсумком філософських міркувань Печорина, а також і Лєрмонтова – його творця, стає заключна глава добутку – “Фаталіст”, що несе в собі важливі й многом підсумкові умовиводи Печорина.