Сімейна реліквія. Твір на морально-етичну тему у публіцистичному стилі
Якось удень під час канікул до мене прийшов мій товариш Микита Бережний. Ми домовилися піти разом на футбольний матч. Бабуся покликала нас до столу на чай з яблучним пирогом. Коли бабуся його пекла, аромат був такий, що до кватирки кухні злетілися, здавалося, всі оси нашого двору. Я помітив, що Микита час від часу дістає з маленької кишені джинсів якусь річ на довгому ланцюжку. Поважно подивившись на неї, він неспішно клав її на місце. Микита І явно хотів звернути мою увагу на цей предмет.
– Це що у тебе, кишеньковий годинник? – запитав я.
–
Він у черговий раз дістав годинник, і я мав змогу роздивитися його. Корпус годинника і кришка, що закривала скло циферблата, потемнішали від часу. Корпус і кришку прикрашали рельєфні візерунки. На внутрішньому боці кришки старовинною в’яззю було вигравірувано ім’я власника і стояв рік: 1890.
– Ого! – присвиснув я. – Годиннику понад сто років. І йде?
– Як годинник! – захоплено відповів Микита і посміхнувся.
– А хто був першим власником цього годинника?
– Годинник належав моєму
– А ти, Льонечку, знаєш, що таке реліквія?
– Ну, картини, ікони, годинник, як у Микити, одне слово, якась дуже цінна річ, – невпевнено на розтяг сказав я і кинувся до словника. – “Реліквія, – читав я про себе, – це річ, яку свято зберігають у пам’яті про минуле”. Отже, реліквія – це не обов’язково щось коштовне. Це те, що дороге саме нашій родині.
– Бабусю, а яка річ могла б бути реліквією нашої родини?
Бабуся, не говорячи жодного слова, пішла у кімнату, відкрила шухляду серванта і дістала звідти звичайну столову ложку. Вона була мені добре знайома. Нею майже не користувалися. Ложка була уся в поздовжніх глибоких подряпинах і щербинах. Було незрозуміло, чому ця ложка раптом стала сімейною цінністю, та й словом “реліквія” її ніхто ніколи не називав.
– І це реліквія? – розчаровано запитав я.
– Все залежить від того, що пов’язане з цією річчю, – відповіла бабуся. – Всю війну вона супроводжувала твого прадіда. З фронту твій прадід, а мій батько, привіз солдатський казанок і цю ложку. Казанок, на жаль, не зберегли, а ось ложка залишилася. Бабуся дістала сімейний альбом. З фотографії на мене дивилося безвусе обличчя молодого бійця. На ньому була гімнастерка, що вицвіла, у лівій руці він тримав пілотку, а у правій – автомат. Він пильно вдивлявся в об’єктив, наче бажаючи через нього побачити своїх рідних.
– Ось таким твій прадід був на фронті. Ми, звісно, ніколи не називали ложку таким високим словом, як реліквія, але свято берегли її як згадку про ті роки і пам’ять про твого прадіда, що пройшов усю війну.
Я тримав у руках стару фронтову ложку свого прадіда і думав про те, що тепер і я буду хоронителем пам’яті про минуле. Звісно, ложка – це не годинник, який можна, як Микита, ніби між іншим витягати при всіх… А чому б і ні? – немовби осяяло мене. – Незабаром ми всім класом вирушимо за місто на відпочинок. Ось там-то я і покажу хлопцям і дівчаткам нашу сімейну реліквію.
“Спасибі за красу!” (Твір-оповідання на морально-етичну тему)
Був переддень свята 8 Березня. Нинішній березень нічим не відрізнявся від зимових буднів. Кучугури тиснули пішоходів. Вітер забивався під комір, жалив вуха, навіть у рукавичках мерзли руки. Сонця не було і на спомин, лише важкі снігові хмари висіли над головою, а близько полудня пішов зовсім не весняний сніг. Але щось радісне, тепле все-таки приваблювало око. Це букетики квітів у руках жінок. Як завжди напередодні свята чоловіки щедрі на квіти, а жінки якось особливо посміхалися. Такий самий святковий настрій панував у вагоні трамвая. Чоловіки підкреслено ввічливо поступалися місцем жінкам, виразно відчувався аромат мімоз. В основному ці гарячі жовті квіти впадали в око. Ми звернули увагу, що і салон вагона виглядав цього дня незвичайно. До стінки кабіни водія була прикріплена жерстяна довгаста банка з-під шипучого солодкого напою, а над банкою ніби буяли біло-жовті зірочки штучник ромашок. На ці ромашки звернули увагу всі пасажири.
– Як затишно, наче вдома, – сказала одна жінка, киваючи на скромний букетик біля кабіни водія.
– Жаль, що несправжні, – почувся чоловічий голос.
– Це легко виправити, – весело відгукнувся парубок. У нього в руках був об’ємистий букет мімоз. – Ось везу поздоровляти матір і жінку. Я гадаю, одна гілочка не збіднить мій букет. – Він підійшов до кабіни водія, обережно опустив у жерстяну банку гілочку мімози. Всі почали усміхатися. Потім одна дівчина, пошепотівшись зі своїм супутником, вручила йому яскраво-червоний тюльпан, риба звикла до простору. Ми знали, що потрібний нам акваріум можна купити у місті на пташиному ринку, але коштує він недешево. Тепер вся проблема була у грошах. Може, батьки і виділили б мені потрібну суму на придбання акваріума, але я вирішив вчинити інакше. Я узяв гроші, зароблені мною влітку на сільгоспроботах. Я мріяв про купівлю фотоапарата, але вирішив зачекати з цим, а ось акваріум життєво необхідний. Сказано – зроблено. Подивитися на ставкових риб в акваріумі до мене приходять однокласники. Як “подарунок” вони приносять то корм для риб, то водорості.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)