Шляхами кохання по творчості Василя Симоненка
Гадаю, час вже починати писати твір: “Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю…” (за поезією В. Симоненка). Поезія Василя Симоненка – справжній гімн рідній Батьківщині – Україні, гімн невтомним рукам матері, гімн чарівності кохання. Поет ніби перебуває в іншому, лише йому відомому світі, де разом йдуть “і будні і свята” кохання, де “крізь століття” вчувається голос великого Кобзаря, де лагідною посмішкою усміхається до нього мати. Але одночасно цей світ знайомий кожному з нас, тому такими близькими стають вірші
…буду ждати кожної години В далекому чи близькому краю Одну тебе, тебе єдину Маленьку милу дівчину мою. (“Я не помру від розпачу і муки…”)
Так, для кохання відстань не має значення. Головне, щоб прийшла кохана, а все інше – неважливо. Не можна забути ці рядки, бо вони відкривають красу людської душі, щирість людських взаємин. Кохання для Симоненка – це диво, яке підвладне лише двом, і тому каже автор:
Хай
Кохання, любов роблять світ кращим, адже коли ти закоханий, то і хмарний день здається сонячним, всміхається все навкруги, зустрічаєш усюди лише лагідних людей. Виринають з глибини душі чарівні почуття, змінюючи ставлення до навколишнього, змінюючи світ, який завжди благословляє і “сонце, що встає, і серце, що кохає”. Але кохання – це не тільки повсякчасне щастя. Буває в житті все, буває і в коханні все:
Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль. (“Є в коханні і будні, і свята”)
Але не можна вбити живі почуття, і ніщо в світі не може знищити кохання, “дріб’язкові хмарки образи” ніколи не закриють сонця від закоханих. Пише Василь Симоненко:
Ø Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне.(“Тиша і грім”)
І я вірю, що так воно і є, бо неможливо не вірити цим щирим словам, які, здається, линуть із самої глибини душі, примушуючи усіх переживати такі ж почуття, які переживає і сам ліричний герой, за постаттю якого я бачу автора. І звучать знайомі слова, хвилюючі до болю:
Ні, я б не став тебе вогнем палити, З тобою розквитався без жалю: Я б побажав тобі когось отак любити, Як я тебе люблю. (“Коли б тобі бажав я сліз і муки…” )
Але любов для Василя Симоненка – це не тільки почуття до коханої. Любов всеоб’ємна, вона вміщує в собі також і любов до матері, і любов до рідної землі, бо вона, “як сонце, світу відкриває безмежну велич людської краси”. Як просто і одночасно з великою ніжністю розповідає В. Симоненко про свою матір:
Я таку тебе завжди бачу, Образ в серці такий несу – Материнську любов гарячу І своєї душі красу. ( “Матері” )
Мати завжди охоронятиме спокій свого сина: і в роки дитинства, і в дорослому віці, адже син чи донька назавжди залишаться для матері маленькими діточками. І хоч “чорні шовкові коси припорошила вже сивина”, хоч “легкі зморшки обличчя вкрили”, але вони лише до лиця матерям, підкреслюючи їхню чудову вроду. А скільки любові вчувається в рядках про рідну Україну, скільки радості від того, що вона зуміла відстояти свою волю!
Кожної миті поет і в думках, і в діях разом зі своєю Батьківщиною, навіть Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді з твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм. (“Україні” )
Але справжній шедевр поезії В. Симоненка – вірш “Лебеді материнства”. Цей вірш про казку з “материнською доброю ласкою” в очах, про матір, яка ніжно колисає свого сина, говорячи: Можеш, вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. Так, Батьківщина справді єдина в світі, як і матір. Саме їм, на мою думку, люблячим та любимим, і присвячує Василь Симоненко свої вірші. Мені здається, що і до матері, і до Батьківщини, і, звичайно, до коханої, можна віднести його слова:
Я б побажав тобі когось отак любити, Як я тебе люблю.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)