І на “Щоденнику письменника”, й у текстах Розанова приваблюють й не так ті чи інші “думки”, скільки сама особистість оповідача. “Адже вона сама, – писав У. Соловйов про автора “Щоденника”, – найцікавіше обличчя серед найбільш цікавих осіб його кращих романів, – й, звісно, він весь, повністю у тому “Щоденнику письменника””. Що ж до “Опалих листя”, можна сказати, автора – їх єдиний герой.
Інше питання, був у цих текстах “весь” Достоєвський чи “весь” Розанов. Обидва вони широко тяжіють до видавничої
незалежності: “Щоденник письменника”, печатаемый спочатку в “Громадянина”, перетворюється на авторське видання; Розанов, ведший рубрику “У його розі” у журналі “Новий шлях”, збирає нові “замети” на окрему книжку (“Точнісінько потягнуло чимось, коли майже автоматично почав нумерувати аркуші й подав у друкарню”). “Опалі листя” стали настільки ж жанровим і художньою відкриттям, як і “Щоденник письменника”, – хоча, зрозуміло, відбулися у різних суспільних соціальних і літературних контекстах. Якщо “Щоденник” з такими відомими застереженнями, можна
вписати у традицію, розпочату “Обраними місцями…” Гоголя і продовжену публіцистикою пізнього Толстого, то “Опалі листя” скоріш перебувають у опозиції цьому ряду. Гоголю, Достоєвському, Толстому якогось моменту стає “мало” літератури. Вони звертаються до читача “поверх бар’єрів”. Їх зусилля спрямовані до того що, ніж література у принципі має займатися: зміну самого складу життя, до нового жизнеустроению. У тому “нехудожніх” текстах панує яскраво виражене імперативне, проповедническое початок. Це була спроба досягти цілей, лежачих поза межами мистецтва. Навпаки, “щоденниковий проза” Розанова найвищою мірою протилежна з того що, кажучи словами Гумільова, можна як намір “пащі народи”: ” – “Що робити?” – запитав нетерплячий петербурзький юнак. – “Жаль, що робити: якщо це літо – чистити ягоди і варити варення; якщо зима – пити з цим варенням чай”” Але з іншого боку, “Щоденник” Достоєвського за всієї своїй ідеологічній акцентированности також дає якихось конкретних “рецептів буття” (“що робити?”). Його надзавдання – не ігноруючи трагічну підоснову життя, затвердити її цінність й повноти. Отже, можна говорити про вихідних ментальних збіги двох авторських позицій. II Ще у середині 1860-х Достоєвський хотів назвати замышляемый їм моножурнал “Записна книга”. Так, мабуть, міг би озвучити власні мініатюри і Розанов (щодо його системи координат “Щоденник письменника” – занадто пафосне і самовозвеличивающее назва: сучасний письменник, з його погляду, істота малопривлекательное). Оголошення про вихід першого “Щоденника письменника” (1876) наголошувала: “Кожен випуск укладатиме у собі від однієї до півтора аркуша густого шрифту, в форматі щотижневих газет наших. Але це завжди буде не газета; із усіх дванадцяти випусків (на січень, лютий, березень тощо. буд.) складеться ціле, книга, написана одним пером. Це буде щоденник в буквальному розумінні, звіт про справді выжитых у кожний місяць враження, звіт про баченому, чутому і прочитане. Сюди, звісно, можуть ввійти розповіді та повісті, але переважно про події дійсних”. “Щоденник письменника”, з одного боку, періодичне видання (щомісячник), з іншого – “книга, написана одним пером”. “Опалі листя” – теж скоріш книга, хоча це й “хроніка душі” (а, скажімо, “Апокаліпсис сьогодення”, друкований Розановым в 1917 – 1918 років у Сергиевом Посаді, – фактично хоча б моножурнал). У принципі, і “Щоденник письменника”, і мініатюри Розанова – приклад, як говорилося, надзвичайно майстерною жанрової імітації. Їх щоденниковий форма – лише літературна умовність, що дозволяє авторам вирішувати суто художні завдання.
Демонстративний “відмови від літератури” призводить до пошуку нових жанрових форм й у кінцевому підсумку до вражаючому художньому результату. “Руйнування літератури” сильно збагачує останню. Міститься нова якість, що стає приналежністю “великого часу”. (Недарма Д. Галковский стверджує, що Розанов буде читаємо завжди.) І хоч і “Щоденник письменника”, і “Опалі листя” спочатку зараховували до пристройкам, задньому двору, маргіналіях “великий словесності”, саме такий non-fiction викликав небувалий суспільного резонансу. Жоден роман Достоєвського не породив такої потужної читацького відгуку, як формально нехудожній, “сюхвилинний” “Щоденник письменника”. “Я отримав сотні листів з усіх кінців Росії, – не без гордості зізнавався Достоєвський, – і навчився багато чому, чого колись знав… В усіх цих листах як і хвалили мене, чи всього більш за щирість і простоту. Отже, саме цього загалом понад і бракує в нас у літературі, коли відразу й раптом таке палке мене зрозуміли. Отже, щирості й прямоти загалом понад жадають і лише менш знаходять”.
