Що ж тоді для Достоєвського покарання?
На думку письменника, юридичне покарання, таке, як воно здійснюється в суспільстві, не має змісту. Саме по собі воно може лише викликати почуття ще більшої озлобленості. Покаранням для героїв Ф. М. Достоєвського стають борошна совісті, відчуття постійного морального незадоволення своїм учинком. Людина приходить до очищення тільки тоді, коли він знову знаходить Бога й стає людиною, що усвідомлює, що є моральний ідеал. Це можливо тільки в тому випадку, коли злочинець знаходить у собі сили для спілкування з людиною, що може цей моральний ідеал виявити
Для
ЧиМоже злочинець повернутися до нормального життя? І так, і немає. Може, якщо пройде через довгі фізичні й моральні страждання, якщо зможе відмовитися від тих “теорій”, які сам для себе створив. Таким був шлях Раскольникова. Але Ф. М. Достоєвський показує нам і Старогина, що готовий піти на самогубство, щоб довести самому собі, що зможе розпоряджатися власним життям. Але що чекає цих злочинців за порогом смерті?
Діалог також є художнім засобом розкриття внутрішнього миру героїв. Він приймає в Достоєвського форми допиту, сповіді. Згадаємо розмову Раскольникова й Свидригайлова. Вислухуючи жахаюче оповідання, Родіон Романович намагається розібратися у своїх почуттях, його мучать каяття совісті, які підсилюються в міру того, як Розкольників переконується, що, вчинивши злочин, уподібнився своєму співрозмовникові. Діалог часто приймає форму сповіді. Так, Мармеладов розповідає про свою долю, про жертву дочки Сонечки, про дружину й маленьких дітей. Розкольників, у свою чергу, розповідає про свою теорію Сонечке, сподіваючись знайти в неї підтримку. Коли герої прибігають до сповіді, вони перебувають на крайньому щаблі розпачу, вони не в змозі впоратися зі своїми проблемами поодинці, вони шукають союзників або ті, хто б їх зрозумів. Розповівши Сонечке про свій злочин, Рас^ кольников відчув деяке полегшення, хоча й розумів, що переклав частину свого тяжкого вантажу на тоненькі й тендітні плічка юної істоти
Більшу роль у розкритті внутрішнього миру героїв грають монологи. Розкольників постійно розмовляє сам із собою, намагаючись розібратися у своїх суперечливих почуттях, намагаючись подолати з думками, які виникають у його збудженому мозку. Герой показаний наодинці із самим собою
З особливою старанністю письменник описує сни героїв. Вони виникають у момент найвищої нервової напруги героя або завершують яку-небудь логічну частину роману
Побут героїв теж допомагає краще зрозуміти їхній внутрішній мир. Тісна, задушлива комірка Раскольникова привела юнака до створення нелюдської теорії, кімната Соні, що складає вся з кутів, ледве не довела дівчину до самогубства, прохідна кімната Мармеладова доводить Катерину Іванівну до божевілля
Жовтий колір присутній у романі всюди: стіни комірки Рас-Кольникова пофарбовані в жовтий колір, жовті меблі в кімнаті баби-процентщици, жовте від постійного пияцтва особа Мармеладова. Все це зводить героїв сума.
Таким чином, Достоєвський використовує найрізноманітніші засоби для більше повного й широкого розкриття внутрішнього миру своїх героїв, що робить роман живим, цікавим для читача
Те, що насправді відбувається в душі Р. Раскольникова, вірно визначив сучасний літературознавець Ю. Ф. Каря-Кин: “боротьба мотивів за злочин проти нього”, “правих і неправих цілей, що визначають і свої засоби”. Підтвердженням суперечливості характеру Раскольникова є й слова Разумихина, що знає Родіона небагато краще інших: “великодушний і добрий” і в той же час “холодний і бесчувственен до нелюдськості”.
И сам Достоєвський пише: “…уже в наступну мінуту це ставала не та людина, що був у попередню”. І, як знов-таки вірно помітив Корякин, “навіть сни його – теж різні, протилежні”: один сон – “застереження від убивства”, другий – його “повторення”. Кожне слово героя “розколоте” і в сутності вже містить у себе реали: “проклята мрія”, “похмурий захват”, “кров по совісті”. Скоріше, ці словосполучення варто було б розлити на два ряди слів, “проклята, похмура, кров” і “мрія, захват, совість”. Такий порядок характерний для свідомості звичайної людини. Але в сложнейшей системі самосвідомості Раскольникова порядок порушується, і між несумісними поняттями відбувається боротьба
Родіон Розкольників постійно відчуває боротьбу, але він неправильно неї розуміє, словом, піддається самообману, видаючи боротьбу за протистояння правих цілей неправим засобам
Нерідко мотив убивства пояснюють фатальним впливом міста. Дійсно, задушлива атмосфера вузьких і курних вулиць, гробообразная комірка Раскольникова – все це, можна сказати без перебільшення, погубило його: “рідко де найдеться стільки похмурих, різких і дивних впливів на душу людини, як у Петербурзі”. Погубило, але аж ніяк не як героя, що вступив у сутичку з далеким йому миром в ім’я правих цілей. Розкольників намагався встати на цей шлях, але незабаром розчарувався в ньому й упокорився з існуючим порядком. Змінити щось у цьому світі здається Родіонові Раскольникову неможливим, так само як зупинити скриплячу, але все-таки діючу машину. Над теорією “загального щастя” герой сміється: “несу, мов, цеглинка на загальне щастя… ха-ха!” И відбувається трагедія – внутрішня поразка Раскольникова, його поневолення цими замкнутими стінами й брудними вулицями
Перевертається вся система цінностей героя – він уже заражений “впливами” Петербурга, і його щиросердечний стан дійсно приймає форму хвороби. І, як відзначив Ю. Ф. Карякин, “не кепську п’єсу хоче він скасувати, а намагається (безнадійно) зіграти в ній іншу роль, роль головного героя”. Наступний крок хворого розуму – перекручена арифметика – “одна смерть і сто життів замість”, “купа” обставин, що налягли разом на героя, які той порахував за фатальні. Повний розпач у його теперішнім положенні, неможливість урятувати сестру, допомогти зломленому “життям Мармеладову і його сім’ї, загубленій назавжди дівчинці, що вийшла на панель, наводячи – нас на думку про, так сказати, “нетрадиційному засобі”… Питання в тім, чи зможе він ним скористатися?
Уже всього його борошна до здійснення злочину дають Р. Раскольникову відчути, що він не здатний на таке. Але в той вирішальний момент, коли герой уже майже звільнився від влади цієї ідеї й просив Бога вказати йому правильний шлях, дорога приводить його до місця, де він чує свій вирок: завтра й у певній годині. Усе вирішено, Розкольників уже майже свідомо жертвує собою заради порятунку інших. Хто він – новий Христос, Месія? Обравши роль рятівника людства, Родіон Розкольників прагне “устати” над глупою юрбою й силою своєї влади зробити те, що він хоче. Але осу ществляется його місія по-іншому: його приклад показує оторвавшейся від народу й божевільної на “наполеонівській ідеї” інтелігенції всю її нелюдськість і нікчемність. Але як би те не було, такого призначення сам Розкольників угадати, зрозуміло, не міг би, у цьому він цілком підкорився авторській волі. І тому “добро” ніяк не можна вважати мотивом злочину. І, знову посилаючись на Ю. Ф. Карякина, можна сказати, що якщо “добро” спочатку й протистояло злочину, те потім воно капітулювало перед злом, а ще пізніше стало непомітно прикривати собою гірку правду: “Я просто вбив, для себе вбив…”
Таким чином, нам удалося ледве ближче розглянути той складний і заплутаний клубок, той вузол, у якому сплетені мотиви злочину Родіона Раскольникова. Складність ця гнітюча, важка, немов тягар, так що як би, щоб відомстити їй хочеться сказати: все геніальне просто, підтверджуючи тим самим протиприродність подібної ускладненості, що граничить із плутаниною, хаосом. Звідси випливає побачена Ю. Ф. Карякиним головна думка Ф М. Достоєвського: “Не в тім справа, як обгрунтувати злочин, а в тім, що неприпустимо його обгрунтовувати як би те не було”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)