“Що є символом вічного життя у “Легенді про вічне життя” I. Франка”
“Легенда про вічне життя” видатного українського поета і письменника І. Франко являє собою поетичний роздум про сенс існування людини, про те, що є для неї найціннішим і про те, для чого вона живе. За сюжетом цієї поезії чарівний горішок безсмертя по черзі отримували аскет, цар, коханка царя, генерал і куртизанка. І кожен з цих героїв так і не наважився скористатися можливістю зробити своє життя нескінченим, адже для кожної людини – це вічна боротьба. А ось без кохання життя – ніщо. Ніяка сила, ніякі скарби не примусять покохати від душі,
Використовуючи фантастичний казковий сюжет, поет розглянув надзвичайно важливе філософське питання про життя та смерть і дійшов висновку, що кожна людина може жити лише стільки, скільки їй відпущено на цьому грішному світі.
Поезія “Легенда про вічне життя” дуже приємна, а її тема залишиться актуальною у будь-які часи. Адже у вірші йдеться про кохання, про те, що “Життя – вічна боротьба, а життя без любові – ніщо”. На мій погляд, тема цієї поезії – це нездатність людей керувати власним
“Легенда про вічне життя” – дуже сильний вірш, який змушує замислитися над одвічними людськими питаннями, над тим, чим же справді може керувати людина. Крім того, автор підштовхує до міркування про безсмертя, про те, потрібне воно людині, чи ні. Цей вірш І. Франко написав в зрозумілій та незвичайно легкій формі і виступає в ньому як філософ і мислитель.
Кожен з нас коли-небудь розмірковував над тим, що ж означає слово “вічність”. А воно має немало значень, одним з яких є час, який неможливо виміряти ні роками, ні десятиліттями, ні тисячоліттями, час, який був, є зараз і буде завжди. Багато вчених та філософів шукали те, що є в нашому житті є по-справжньому вічним, і виявилося, що в світі не так вже й багато того, що можна назвати вічним. Але все, що до цього відноситься, з упевненістю можна вважати саме таким. Це, наприклад, образи народних героїв, вчинки яких назавжди викарбувалися в людській пам’яті, які живуть від століття до століття, їх знають всі покоління. Такі образи зажди символічні: Фауст – мудрість, Орфей – чистота, Ромео і Джульєтта – кохання. У вічні образи люди втілюють те, що хотіли б бачити і в собі, або, навпаки, те, від чого хотіли б позбутися. Всі вони мають в собі цікаву і дивовижну історію, всі вони чогось навчають. Всі вони були створені в різних країнах, різних епохах, але й зараз залишаються важливою частиною нашого життя, стають втіленням наших ідей, сподівань і мрій, тому й пам’ятати ми їх будемо завжди.
А щодо вічного життя, то тільки уявіть, якби воно й справді тривало вічно. Що б робили з цією вічністю? Поспішати вже не було б куди, життя майже втратило б сенс. Рано чи пізно всі дослідження і всі відкриття було б зроблено, усе було б вивчено до досконалості. Після цього настав би всесвітній застій. Нікуди було б розвиватися і людство охопив би смуток. Чи розумно тоді бажати вічного життя? Адже воно на то й існує, щоб люди вміли його цінувати, поспішали робити свої справи, вчитися мислити і пізнавати, прагнути до успіхів, поки воно існує. І тому кожному з нас не треба чекати символу вічного життя – золотого горіху, а треба поспішати розуміти, прощати і любити, бо живемо ми тільки один раз і заново прожити своє життя ніхто не може.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)