ЩИРА ЦІНА ПЕРЕМОГИ
Чим далі від нас Війна, тим більше усвідомлюємо ми велич народного подвигу. І тем більше – ціну перемоги. Пригадується перше повідомлення про підсумки війни: сім мільйонів загиблих. Потім надовго ввійде у зворот інша цифра: двадцять мільйонів загиблих. Зовсім недавно названо вже двадцять сім мільйонів. А скільки покалічених, зламаних життів! Скільки що не відбулися счастий, скільки непороджених дітей, скільки сліз материнських, батьківських, овдовілих, дитячих було пролито! Особливо варто сказати про життя на війні. Життя, що, природно, містить
Про побут війни розповідає В’ячеслав Кондратьев у повісті “Сашка”, що “можна було назвати найглибшим сутнісним трагічним прозаїзмом війни”. 1943 рік. Бої треба Ржевом. Із хлібом погано. Немає курива. Немає боєприпасів., Бруд. Через всю повість проходить основний мотив: бита-перебита рота. Майже зовсім не залишилося однополчан-далекосхідників. Зі ста п’ятдесятьох чоловік у роті залишилося шістнадцять. “Всі поля в наших”, – скаже Сашка. Навколо іржавою, набрякла червоною кров’ю земля. Але нелюдськість війни не змогла обесчеловечить
Хочеться виділити самий головний епізод повести – історію з полоненим німцем, якого не може Сашка, виконуючи наказ, пустити у витрату. Адже написано було в листівці: “Забезпечені життя й повернення після війни”. І Сашка обіцяв німцеві життя: “Тих, хто спалил Село, паліїв цих стріляв би Сашка безжалісно. Якщо б попалися”. А як у беззбройного? Дуже багато бачив Сашка смертей за цей час. Але ціна людського життя не зменшилася від цього у він-свідомості. Лейтенант Володько скаже, коли почує історію про полоненого німця: “Ну, Сашок, ти людина!”. А Сашка відповідять просто: “Люди ж ми, а не фашисти”.
У нелюдській, кривавій війні людин залишається людиною, а люди – людьми. Про цьому й написана повість: про страшну війну й збережену людяність. Десятиліття не послабили інтересу суспільства до цієї історичної події. Час демократизму й гласності, що освітило світлом правди багато сторінок нашого минулого, ставить перед істориками й літераторами нові й нові питання
Не приймаючи неправді, найменшій неточності в показі історичною наукою минулої війни, її учасник, письменник В. Астафьев суворо оцінює зроблене: “До того, що написано про війну, я, як солдат ніякого відношення не маю, я був зовсім на іншій війні. Напівправда нас змучила”.
Ці й подібні, можливо, тверді слова запрошують звернутися поряд із традиційними творами Юрія Бондарева, Василя Быкова, Віктора Прочанина до романів Астафьева “Пастух і пастушка”, В. Гроссмана “Життя й доля”, повістям і оповіданням Віктора Некрасова “В окопах Сталінграда”, К. Воробйова “Лемент”, “Убиті під Москвою”, “Це ми, Господи!”, В. Кондратьева “Сашка” і іншим
“Це ми, Господи!” – добуток такої художньої значимості, що, за словами В. Астафьева, “навіть у незавершеному виді… може й повинне стояти на одному полку з російською класикою”.
Ми ще дуже багато не знаємо про війну, про щиру ціну перемоги. Добуток К. Воробйова малює такі події війни, які не до кінця відомі дорослому читачеві й майже незнайомі школяру. Герої повести Костянтина Воробйова “Це ми, Господи!” і повести “Сашка” Кондратьева дуже близькі по світогляду, віку, характеру, події обох повістей відбуваються в тих самих місцях, повертають нас, говорячи словами Кондратьева, “у саме кришиво війни”, у самі кошмарні й нелюдські її сторінки. Однак у Костянтина Воробйова іншої, у порівнянні з кондратьевской повістю, лик війни – плівок. Про це написано не так вужа й багато: “Доля людини” М. Шолохова, “Альпійська Балада ” В. Быкова, “Життя й доля” В. Гроссмана. І у всіх добутках відношення до полоненого неоднаково.
У заголовку повести “Це ми, Господи!” як би чується голос-стогін змучених: “Ми готові до смерті, до того, щоб бути прийнятими тобою, Господи. Ми пройшли всі кола пекла, але свій хрест несли до кінця, не втратили в собі людське”. У заголовку й думка про безмірне страждання, про те, що в цьому страшному обличчі напівживих істот важко довідатися самих себе. Про систему знищенні людей – свідків нацистських злочинів, про злодіяння з болем і ненавистю пише К. Воробйов. Що давало сили боротися змученим, хворим, голодним людям? Ненависть до ворогів, безумовно, сильна, але вона не основний фактор. Все-таки головне – це віра в правду, добро й справедливість. А ще – любов кжизни.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)