Пам’ятаю, як одного разу я попросила свою бабусю розповісти про найщасливіший випадок із її дитинства. Вона на мить замислилася, а потім раптом промовила: “Це було під час війни”.. – Хіба у війну могло бути щастя? – не зрозуміла я. – Могло… Якраз і було… – бабуся поринула у спогади. … Війна лютувала на Харківщині, а У маленькій сільській школі йшли уроки. Діти були виснажені голодом, втомою, стражданнями від гірких звісток про загибель родичів. А молодій учительці треба було розповісти про життя Рослин, їх особливості.
Дивлячись на своїх малих учнів, що так рано Подорослішали у дні війни, вона раптом сказала: “Зараз ми з вами підемо у поле, щоб продовжити наш урок”. Здивовані діти піднялись і пішли за вчителькою. Що то був за урок! Скільки чарівних слів Захоплення рідною природою, рідною землею почули малюки від своєї юної вчительки! Вона розповідала про життя квіток, дерев, ланів, про незрівнянну красу рідного краю, милої України. Малюки заворожено слухали і неначе вперше Бачили і квітучий степ за рідним селом, і сади, що відбивалися у сріблі річки, і ластівок у небі. Та раптом учителька зупинилася і замовкла. Потім, немов
прокинувшись, посміхнулася й промовила: – Війна закінчиться – і все відродиться, буде ще кращим! Буде таке щастя! І вам, мої любі, у цьому щасті жити! …Моя бабуся виринула із спогадів: – То і був мій Найщасливіший день, дитинко. День, коли вчителька подарувала нам віру у щастя, у наше безхмарне Майбутнє.
